Республіка Зімбабве розташована в центральній частині Південної Африки і не має виходу до моря. На півночі вона по річці Замбезі межує з Замбією, на сході і північному сході — з Мозамбіком. На південному заході її сусідом є Ботсвана, а на півдні кордон проходить по річці Лімпопо, яка відділяє країну від Південно-Африканської Республіки (ПАР).

прапор Зімбабве

Загальна площа Зімбабве становить 390,7 тис. км². Майже всю її територію займають величезні плато Матабеле і Машона заввишки 800—1500 м. Найвища точка країни — вершина Іньянгані (2596 м) в горах Інь-янга, що розташовані на сході.

Для північної частини Зімбабве характерний субекваторіальний клімат, а для південної — тропічний. На центральному плоскогір’ї зазвичай стоїть тепла погода, але вночі буває прохолодно. Взимку тут, а для Зімбабве це травень — серпень, бувають навіть паморозки. Влітку середні температури не перевищують +27° С, а взимку знижуються до +10—18° С. Більшість опадів випадає в теплі місяці, з листопада по квітень. На плоскогір’ї вони становлять 900 мм на рік, а на східному нагір’ї сягають 2500 мм. Втім, у басейні р. Лімпопо клімат посушливий. Тут середньорічна кількість опадів не перевищує 250 мм на рік.

мапа Зімбабве

Для ландшафту Зімбабве характерні, насамперед, савани з високими травами та акаціями, але трапляються і невеличкі шматочки сухих листопадних лісів. На півдні ж країни значні площі вкриті лісами із знаменитого залізного дерева мопані.

До 1980 р. Зімбабве у Європі знали як Південну Родезію, а потім просто Родезію. Так називалася країна на честь прем’єр-міністра Капської колонії Сесіла Родса. Саме він у 1890 р. привів на землі Зімбабве перших білих колоністів. Сучасна назва держави походить від давніх кам’яних споруд, які тубільці називають «зімбабве».

Тваринний світ Зімбабве дуже розмаїтий. На північному заході і на південному сході зустрічаються великі стада слонів, антилоп, зебр. Тут живе багато жирафів, носорогів, левів. У районах Східного нагір’я мешкають леопарди. Зімбабве вважається однією з найпрогресивніших країн світу в галузі охорони природи, 13 % її території, а це становить 5 млн га, зайнято національними парками і заповідниками. Серед них найвідомішими є національні парки Вікторія-Фолс — на півдні, Хванге — на північному заході і Гона-ре-Жоу — на південному сході країни.

«Зімбабве» — пам’ятник архітектури XVI ст.

Відомо, що в IX—XVIII ст. на землях Зімбабве жили люди, які мали високу культуру. Тут знайдено поселення з кам’яними будівлями, шахтами для видобування руди, гарні предмети побуту.Саме люди цієї культури і вважаються предками сучасних мешканців Зімбабве. Гадають, що руїни давнього міста Велике Зімбабве, яке розкопали неподалік від сучасного міста Масвінго, колись були столицею держави Гуруусва. Вона вела жваву торгівлю з містами на узбережжі Східної Африки.

У XII—XVII ст. поряд з Гуруусва існувала ще одна потужна держава — Мономотапа, яку утворили племена групи банту. Якщо перша поступово втрачала своє значення, то друга, навпаки, посилювалася. Її правителі в XVI ст. встановили контакти з португальцями і продавали їм золото та інші товари. Поступово європейці почали втручатися у внутрішні справи держави. У 1630 р. їм навіть вдалося посадити на трон Мономотапи вірного їм вождя, який започаткував нову династію — Чангаміре. Наслідком цього стало прибуття до країни великої кількості португальських місіонерів і поселенців. Через деякий час правителі Мономотапи схаменулися і почали чинити опір іноземцям, але було вже запізно. Наприкінці XVII ст. колись могутня держава припинила своє існування.

Типові представники тваринного світу Зімбабве

Проте на землях Зімбабве знайшлися люди, які повстали супротив загарбників. У 1837 р. на південний захід території Зімбабве прийшло войовниче плем’я ндбеле на чолі з вождем Моселекатсе. Вони підкорили місцевих жителів шона (одне з племен банту) і утворили нову потужну державу зі столицею в Булавайо. Білі зайди мусили рахуватися з новою силою, але багаті землі теперішнього Зімбабве, де було знайдено золото, дуже приваблювали не тільки португальців, а й англійців, німців і бурів — нащадків голландських поселенців, що жили на півдні Африки.

У 1889 р. син Моселекатсе, Лобенгула, необачно уклав договір з посланцями Сесіла Родса на розробку корисних копалин на території його держави. Англійці обіцяли побудувати невеличке поселення для старателів. Насправді вони повели себе як господарі. Коли Лобенгула побачив, що договір не виконується, він почав протестувати і навіть писав листи до королеви Вікторії, але колонізатори не звертали на нього ніякої уваги. Вождь ндбеле не знав, що сама королева надала компанії Родса «Бритиш Саут Африка компані» необмежені права на використання земель, які Англії не належали. У 1890 р. колона білих поселенців, обминаючи землі ндбеле, рушила в район, де жили підкорені ндбеле шона. Білі заснували на місці сучасної столиці Зімбабве Хараре форт Солсбері і почали захоплювати навколишні території.

Проте землі шона були не дуже родючими. Колоністів приваблювала територія, де жили ндбеле. До того ж вони сподівалися, що там золота значно більше, ніж на землях, де вони оселилися. Щоб захопити територію ндбеле, англійці нацькували тубільців на білих і розпочали війну. Звісно, що в агресора була вогнепальна зброя, тоді як ндбеле воювали тільки списами. У запеклій війні 1893 р. перемогли англійці, а тубільці мали великі людські втрати. Під час боїв англійські солдати розстрілювали їх тисячами.

Коли в 1896 р. англійські війська мусили піти з країни, щоб взяти участь в англо-бурській війні, яка спалахнула на півдні Африки, ндбеле підняли повстання. Сотні білих було вбито, а решта забарикадувалася в містах. Побачивши успіх ндбеле, на півночі повстали і шона. Втім, англійці таки спромоглися розбити повстанців і оголосили землі Зімбабве своїм протекторатом. Проте головним хазяїном країни стала не Велика Британія, а компанія Родса. На неї за мізерну плату працювали не тільки туземці, а й білі. Вони видобували золото, мідь, азбест і вугілля. Численні англійські поселенці почали також вирощувати тютюн і кукурудзу.

У названій на честь Родса країні почалося будівництво шкіл, лікарень, залізниць, автомобільних доріг. Але користувалися цими благами цивілізації лише білі. Справжні господарі жили так само, як і їхні давні предки, навіть гірше за них, бо ті підкорялися лише власним вождям, а тепер тубільці несли ще й тягар англійського поневолення. Англійці і на думці не мали, що у місцевих жителів повинні бути такі ж самі, а, може, й більші права, ніж у них.

Ще гірше африканцям стало після того, як у 1923 р. Південна Родезія була перетворена на самокеровану британську колонію. При владі опинилася біла меншина населення, яка мала расистські погляди.

У 1930 р. в Родезії була створена так звана «біла зона» — територія, де мали право селитися лише європейці. Африканцям тут жити заборонялося. Для них були створені резервати — території, куди англійці виселили африканців із земель, що їм належали. Щоб дістатися до місця роботи, а переважна більшість працювали за наймом на білих, тубільці щоденно долали неабиякі відстані. Чорношкірим слугам дозволялося жити в містах, але без сімей. З 1936 р. кожний дорослий чоловік-африканець був зобов’язаний завжди мати при собі реєстраційне посвідчення, де проставлялися записи про сплату податків і дані про контракти з білими роботодавцями. Якщо хтось опинявся без такого посвідчення за межами свого резервату, його заарештовували.

Звісно, кращі землі належали білим. Африканці займали ті райони, де родючість ґрунтів була низькою. Люди не могли себе прогодувати. Поступово африканці почали організовувати різні клуби, асоціації соціального забезпечення, релігійні секти, які протестували проти дискримінації. Виникли і перші політичні партії африканців. У 1957 р. з різноманітних політичних угруповань сформувався Африканський національний конгрес (АНК). Втім, уже через два роки влада заборонила його діяльність. Така ж доля спіткала і Національно-демократичну партію та Союз африканського народу Зімбабве, що були заборонені у 1961 і 1962 pp.

Внаслідок росту національно-визвольного руху в Північній Родезії та Ньясаленді наприкінці 1963 р. Федерація Родезії та Ньясаленду була ліквідована. Натомість наступного року були створені дві незалежні африканські держави — Замбія і Малаві. В цій ситуації біле населення Південної Родезії вирішило створити власну державу. В 1965 р. білі родезійці проголосили незалежність Південної Родезії. На той момент у країні жило 250 тис. білих і близько 6 млн африканців.

На одній з вулиць Солсбері

Незалежність цієї держави не визнала жодна країна світу. У 1966 р. Рада Безпеки ООН оголосила про введення торговельних санкцій проти неї, а Велика Британія вжила заходів щодо припинення постачання країни нафтою. Проте білим расистам з Південної Родезії співчували расисти Південно-Африканської Республіки. Вони охоче купували родезійські тютюн, цукор, кукурудзу і мінеральну сировину, а також допомагали в доставці нафти.

Усередині країни посилилися репресії проти національно-визвольного африканського руху. Його лідери були заарештовані. Але негритянське населення не так легко було залякати. Наприкінці 1972 р. проти расистського режиму почалася справжня партизанська війна, яка переросла у громадянську. Озброєні загони повстанців отримували допомогу від Китаю, Танзанії, Замбії, Алжиру, Румунії та Югославії. Урядові війська відповідали жорстокими нападами на резервації.

У 1978 р. біле населення тисячами почало залишати країну, і уряд Південної Родезії був вимушений відмовитися від влади. А наступного року на конференції в Лондоні було прийнято рішення про тимчасове відновлення колоніального управління Великої Британії та припинення воєнних дій. Крім того, була складена перехідна конституція терміном з 1980 по 1990 р. Вона забезпечила певні привілеї білої меншості.

У 1980 р. країна стала незалежною державою, партизани здали зброю і повернулися до роботи, а на парламентських виборах до влади прийшла партія Африканський національний союз Зімбабве (ЗАНУ). Її лідер Мугабе відразу ввів до кабінету міністрів представників білої общини, а потім підвищив ціни на закупку сільськогосподарської продукції. Це відповідало інтересам як білих, так і африканців.

У складі ЗАНУ переважну більшість становили представники народу шона. їм протистояла партія ндбеле — Союз африканського народу Зімбабве (ЗАПУ). Але це протистояння не привело до катастрофічних наслідків. Наприкінці 1989 р. обидві партії домовилися й утворили єдину політичну організацію ЗАНУ — ПФ (Патріотичний фронт), яка й досі керує країною. Нині їй протистоїть Рух єдності Зімбабве, члени якого виступають проти намірів уряду остаточно перетворити Зімбабве на однопартійну державу. Втім, населення поки що підтримує ЗАНУ — ПФ, про що свідчать вибори, хоча час від часу на адресу уряду висловлюються обвинувачення в корупції, швидкому зростанні цін на продукти, інфляції та помилках у здійсненні земельної політики.

Сучасна Зімбабве — президентська республіка. Президент, який є главою держави, водночас — голова уряду. Законодавчий орган, парламент, називається Національною асамблеєю. Він складається зі 150 депутатів: 120 з них обираються населенням, а 30 призначаються вождями і президентом. Привілеїв на виборах для білої меншини вже не існує.

Хоча Зімбабве і вважається демократичною державою, керівна роль у ній належить партії, що всі роки незалежності перемагала на виборах, тобто ЗАПУ — ПФ. В її руках перебувають засоби масової інформації, а також місцеві ради у 10 провінціях.

Нині у Зімбабве проживають понад 10 млн чоловік. 99 % усіх жителів становлять африканці. Біла община налічує трохи більше 100 тис. Серед африканців переважну більшість становлять шона, десь 80 %. Решта належить до ндбеле. Крім того, в долині Замбезі живуть племена тонга, а на півдні, вздовж кордону з ПАР, — племена венда.

горби Матобо

Офіційною мовою в державі залишилася англійська, однак населення говорить рідними мовами. Усі знають мову шона, яка називається чишона. Ндбеле розмовляють мовою ісіндебеле. Тонга вживають мову читонга.

Більшість корінного населення Зімбабве сповідують племінні релігійні культи, але чверть населення все ж таки належить до християн — католиків, прихильників англіканської церкви та деяких протестантських сект.

Кожний третій африканець, а також майже всі європейці живуть у містах. У столиці республіки, Хараре, мешкають 1,5 млн чоловік. Інші міста значно менші. У Булавайо проживає 800, Читунгвіза — 600, Гверу — 170, Мухтаре — 165, Кве-кве — 100 тис., а в таких містах, як Кадоба, Хванге і Масвінго, кількість населення взагалі не перевищує 80—70 тис.

Грошова одиниця країни називається зімбабвійським доларом.

Зімбабве вважається однією з найрозвинутіших країн Африки. Республіка багата на корисні копалини, має розвинутий промисловий сектор і квітуче сільське господарство. Це сталося тому, що уряд спромігся зберегти систему жорсткого державного регулювання, яке було засновано білими за колоніальних часів.

Міст поблизу водоспаду Вікторія

Суттєвий прибуток державі дають корисні копалини. На експорт йдуть азбест, нікель, кам’яне вугілля, мідь, залізна руда, кобальт, срібло, олово, дорогоцінне каміння, вапняк. Найбагатшим у світі після ПАР вважаються зімбабвійське родовище платини, яке розташоване за 50 км від Хараре. Торгівля мінеральною сировиною контролюється державою і здійснюється лише через спеціальне управління при кабінеті міністрів, хоча більшість підприємств перебуває в руках транснаціональних компаній «Ріо-Тінто», «Англо-Американ корпорейшн» та ін. Втім, видобувати золото та мідь мають право тільки національні компанії, бо це вважається основою добробуту нації.

Розуміючи, що для держави вигідніше торгувати не ресурсами, а тим, що з них виробляє сама країна, уряд Зімбабве велику увагу надає розвиткові обробної промисловості. Нині її продукція теж почала експортуватися. Основними її галузями стали харчова, текстильна, швейна, взуттєва, меблева, металургійна і металообробна, хімічна, нафтопереробна, целюлозно-паперова і поліграфічна промисловість.

Археологічний музей в Булавайо

Промислове виробництво сконцентроване навколо великих міст. Особливо багато підприємств розташовано поблизу Булавайо. Поза містами населення займається сільським господарством. Основними продовольчими культурами в країні вважається кукурудза, а також просо і сорго. Для власних потреб і для продажу вирощується багато бавовнику, цукрової тростини, тютюну, а також олійних троянд. Великі прибутки країна одержує також від експорту арахісу, соєвих бобів, ячменю, маніоки, картоплі, бананів, помаранчів, кави арабіка і чаю. Високорозвиненим є молочне і м’ясне скотарство. Велику рогату худобу вирощують, головним чином, у посушливих районах на південному заході країни. Є в Зімбабве також цілі плантації цінних дерев — евкаліпту, тикового дерева і сосен. їхня деревина використовується місцевими деревообробними підприємствами.

Стадо бегемотів

Зімбабве дуже приваблива для туризму. Сюди приїздять багато іноземців, щоб подивитися на стада диких тварин, полювання левів тощо. Останнім часом популярними стали руїни Великого Зімбабве, які, можливо, дали поштовх до виникнення чуток, що в Зімбабве знаходилися легендарні копальні царя Соломона. Дійсно, саме тут давні предки корінного населення виплавляли золото. Багато цікавих предметів африканської цивілізації, знайдених під час розкопок на всій території країни, можна побачити в Археологічному музеї в Булавайо.

Таким чином, Зімбабве можна вважати чи не найцікавішою і найблагополучнішою країною Африки, яка напевне має велике майбутнє. Це сталося завдяки мудрості її народу, який зберіг те, що мав, і зумів стати на шлях досягнення економічного добробуту.

руїни Великого Зімбабве