Параґвай — країна в Південній Америці, що не має виходу до моря. Її площа становить 406,8 тис. км². На території Парагваю мешкає понад 6,1 млн чоловік, причому половина з них — жителі міст. В адміністративно-територіальному плані країна поділена на 18 департаментів і столичний округ. Найближчими сусідами держави є Аргентина, Бразилія та Болівія. У Парагваї дві офіційні мови — іспанська і гуарані.

прапор Парагваю

Третя за розміром у Західній півкулі річка Парагвай поділяє державу на дві нерівні за площею частини. На захід від річки лежить Чако, малонаселена область, в якій життя ледве жевріє. Вона займає близько 60% території країни. Більша ж частина населення (95%) мешкає на сході, де є родючі землі і субтропічні ліси (вони тягнуться вздовж кордонів з Аргентиною та Бразилією, а також повз річку Парана). Ця південноамериканська держава розташована на рівнинній місцевості.

Парагвай на мапі світу

мапа Парагваю

Природа країни дуже різноманітна. У парагвайських листопадних вічнозелених лісах, сухих рідколіссях та саванах знайшли притулок численні види птахів, серед яких домінують папуги звичайні й довгохвості, а також лелеки, нанду, ібіси. Тут часто зустрічаються кажани, що ссуть кров тварин. Комах у Парагваї також багато. Деякі з них, такі як москіти, сарана та кліщі, дуже дошкуляють місцевому населенню. А ще для тутешнього пейзажу характерні великі червоні конуси термітників. Тваринний світ країни дуже багатий. Звичайними для цих місць є броненосці й пампасні олені, трохи рідше трапляється капібара (водосвинка). Проте найбільш екзотичні для європейця види — пекарі, бразильський тапір, ягуар, гривастий вовк та гігантський мурахоїд — поступово зникають через ріст населення в сільських областях. А ось рептилії, схоже, не дуже переймаються сусідством з людиною і почувають себе на території країни досить упевнено. Хоча навряд чи хтось із тутешніх мешканців або приїжджих зрадіє зустрічі з анакондою, боа чи кайманом.

Вид на річку Парагвай

Клімат східного Парагваю тропічний, отже, досить вологий; при цьому дощі випадають протягом усього року, а не під час якогось окремого сезону. Діапазон температур у країні досить широкий. Так, улітку (а воно триває тут з січня по травень) у Парагваї спекотно: температура на більшій частині його території у цей період сягає +35° С (середня температура повітря січня становить +27—+29° С). А ось узимку — з липня по вересень — у країні холодно, температура не піднімається вище +5° С (хоча в середньому в липні тут +17—+19° С); подекуди навіть починаються заморозки, однак снігу зазвичай випадає мало. На заході Парагваю у Чако клімат тепліший, але дощі там випадають значно частіше. Взагалі кількість опадів на території країни коливається від 700 до 2000 мм на рік.

Колись давно східна частина Парагваю була населена напівкочовими племенами гуарані. А область Чако визнали придатною для життя хіба що кілька мисливських племен гуайкуру. Так тривало до XVI століття, до того часу, як Альєхо Ґарсія в 1524 р. першим із європейців наважився за допомогою провідників-гуарані перетнути східний Парагвай. Наступні три роки європейці не турбували корінних мешканців тутешніх територій, а потім Себастіан Кабот ризикнув піднятися річкою Парагвай. Однак білі прибульці знову зникли, навіть не спробувавши залишити на згадку про себе якесь поселення. І тільки згодом, коли Педро де Мендоса втік з Буенос-Айреса, європейці поселилися на місці сучасної столиці країни Асунсьйона. Колонія розвивалася швидко і невдовзі вже панувала над іншими поселеннями іспанців на південному сході Південної Америки.

Прибульці не цуралися місцевої культури. Іспанці легко переймали екзотичні для них звичаї та традиції. Мабуть, через це в Парагваї досить швидко сформувалося дуже своєрідне суспільство, де в політиці головували європейці, що цікавилися культурою гуарані, а метиси (нащадки мішаних шлюбів) охоче засвоювали духовні здобутки іспанської культури.

Звичайно ж, разом з колонізацією на нові території прийшли місіонери. Єзуїти намагалися навернути до католицизму індіанські племена і прилучити місцевих жителів до здобутків цивілізації. Під тиском прибульців корінне населення поступово полишало свої землі й оселялося в співтовариствах — редуксіонес. Там індіанці не тільки допомагали будувати церкви, але й серйозно займалися живописом і скульптурою, а час від часу могли отримувати також класичну освіту. Та коли місіонери були вигнані з парагвайських територій, редуксіонес поступово припинили своє існування, бо їхні мешканці розійшлися й осіли на землях предків, а найталановитіші з них найнялися на роботу до майстрів-іспанців.

Стосунки між Парагваєм та Іспанією для світової практики відношень «колонія — колонізатор» взагалі були нетиповими. Так, коли ця південноамериканська країна в 1811 р. проголосила власну незалежність, Іспанія не стала цьому на заваді, не висловлювала свого невдоволення. Протягом 1814—1840 рр. уряд Парагваю очолював один із керівників боротьби за незалежність Хосе Гаспар Родрігес де Франсія, який закрив кордони країни, маючи на меті запровадження політики самодостатності. Задля цього диктатор конфіскував землі купців, селян і наділи, які здавна належали церквам. Крім того, він примушував іспанців з вищих прошарків суспільства укладати шлюби з метисами. Звичайно, такі заходи не можна було назвати популярними; тож не дивно, що після смерті де Франсія в 1840 р. його колишні підлеглі зітхнули з полегшенням, а пізніше останки диктатора були ексгумовані тільки для того, щоб їх можна було скинути в річку.

Спадкоємець де Франсія Карлос Антоніо Лопес вивів Параґвай з ізоляції й почав модернізувати державу. На жаль, він не встиг закінчити цей проект, а влада перейшла до його сина Лопеса-молодшого. Він виявився психічно неврівноваженою людиною, через те його правління мало важкі наслідки для Парагваю і ледь не закінчилося катастрофою. Новий диктатор вирішив розпочати війну Потрійного альянсу проти Аргентини, Бразилії та Уругваю. Внаслідок цього за 1864—1870 рр. Параґвай втратив 150 тис. км² власної території, а чверть населення країни загинула. Тоді кількість чоловіків у державі ледь сягала 30 000 осіб. Щоправда, серед загиблих опинився і сам Лопес-молодший.

Типова парагвайська ферма

Сільське господарство країни після війни зовсім занепало, але проблему змогли вирішити за допомогою емігрантів з Європи та Аргентини. На межі століть відносний спокій Парагваю був порушений Болівією, яка зайняла область Чако (гадали, що там є родовища нафти). Цей конфлікт призвів до нової війни 1932—1935 pp., упродовж якої Парагвай звільнив більшість окупованих болівійською армією територій. Нарешті, дві країни підписали мирну угоду, згідно з якою Парагвай отримував три чверті західних земель. Під час Другої світової війни влада країни проголосила нейтралітет, однак надавала допомогу Німеччині, а пізніше перетворила Парагвай на притулок для німецьких воєнних злочинців.

Порівняно мирне життя в країні тривало лише до 1949 p., коли почалася коротка громадянська війна, а вже в 1954 р. у Парагваї настали тяжкі часи: до влади внаслідок військового перевороту дірвався генерал Альфредо Стресснер. Новий президент усі реальні й вигадані проблеми вирішував виключно тортурами, вбивствами та політичними переслідуваннями. Для того щоб Стресснер міг залишатися при владі протягом 35 років, у країні неодноразово фальсифікувалися результати виборів. Та в 1989 р. диктатора скинули, і президентом Парагваю став генерал Андрес Родрігес. Хоч він і вважався «правою рукою» свого попередника, проте діяв по-іншому: відмінив комендантську годину, реабілітував політичних в’язнів, легалізував опозицію та усунув цензуру. Аж до 1993 р. політична стабільність у Парагваї неухильно зростала.

Коли влада перейшла до рук колишнього члена партії Стресснера Хуана Карлоса Васмоси, країною знову прокотилася хвиля страйків. Новий президент був причетний до тіньового бізнесу. У 1998 р. державу очолив Рауль Кубас, який пізніше був звинувачений у зловживанні службовим становищем. Обставини змусили Кубаса піти у відставку, а після того, як у 1999 р. пост президента Парагваю посів Луїс Гонсалес Макчі, взагалі просити політичного притулку в сусідній країні.

Вищим законодавчим органом Республіки Парагвай є конгрес, що складається з двох палат — сенату і палати депутатів. Країна є членом ООН (з 1945 p.), Організації американських держав (1948 р.) та інших організацій. Парагвайською грошовою одиницею слугує гуарані.

Нині офіційною релігією держави є католицизм, однак вплив церкви тут є не таким сильним, як в інших латиноамериканських країнах. У країні існують різні релігійні течії, наприклад, вчення «Місія Нових Племен», євангелістська група та фундаменталісти-менноніти.

Державними святами в Парагваї визнані Різдво, Великдень, свято на честь покровителя країни Діа-де-Сан-Блас, День заснування столиці та свято річниці закінчення Чакської війни — Пас дель Чако.

В основному Парагвай — аграрна країна. Головною галуззю сільського господарства є тваринництво. Крім того, в державі вирощують бавовник, тютюн, тунговий горіх, каву, чай мате, сою, кокосові горіхи, виробляють різноманітні ефірні олії. Непоганий прибуток у бюджет дає також заготівля тропічної деревини. Більшість продукції сільського господарства країни йде на експорт.

Основними галузями місцевої промисловості є харчосмакова, текстильна, цементна, деревообробна, взуттєва. Партнерами Парагваю в зовнішній торгівлі виступають Аргентина, Бразилія та Німеччина.

Столиця Парагваю Асунсьйон — це велике місто, збудоване на пагорбах східного берега річки Парагвай, де мешкає близько 900 тис. людей. Більшість тутешніх культурних і архітектурних пам’яток розташована в прибережній зоні. В Асунсьйоні збереглося кілька будівель колоніального періоду, але більша частина міста, заснованого ще в 1537 p., забудована еклектичними спорудами. Звичайно приїжджих приваблюють такі пам’ятки, як Колона Авеніра, вулиці Хаєго та Естадос Юнідос, президентський палац (Паласіо де Гобієрно). В одному з колоніальних будинків, Каса Віола, сьогодні розташувався музей. Неподалік від нього знаходиться найдавніша споруда міста, Каса де ла Індепенденсія, датована 1772 р. Саме тут уперше була зачитана Декларація незалежності Парагваю. Ще одна визначна пам’ятка столиці — величний собор XIX століття Каса де Культура Параґвайа. Готелі та ресторани, а також сучасні магазини розташовані зазвичай у центрі міста на набережній, а також у східній частині Асунсьйона. Поряд з готелями часто споруджують кінотеатри та культурні центри. У столиці є кілька прекрасних парків, найбільш привабливими з яких вважають Джардин Ботаніко та Музео дель Барро — там представлена чудова експозиція сучасного мистецтва. Нині провадиться реконструкція місцевого зоопарку, в якому планується надати зручні умови життя представникам унікальної місцевої фауни.

Панорама Асунсьйона

Серед інших великих міст країни — Сьюдад-дель-Есте (майже на кордоні з Бразилією), столичне місто-супутник Сан-Лoренсо, Коронель-Ов’єдо, Вільярріка. А Енкарнасьйон і Консепсьйон — головні річкові порти Парагваю (крім столиці).

Собор Каса де Культура Парагвайа (XIX cт.)

Неподалік від Асунсьйона зосереджена велика кількість визначних пам’яток країни. Це насамперед містечко Ітагуа, де виробляють знамениті плетені речі, озерні курорти Арегуа та Сан-Бернардіно. На заході від столиці розташований релігійний центр держави, місце, куди щорічно стікається звідусіль велика кількість паломників, — Каакуупе. А на півдні можна завітати до Національного парку Юбукуй, що розташований в одній з небагатьох областей вологих тропічних лісів на території Парагваю.

Перебуваючи в цій країні Південної Америки, варто з’їздити до каскаду водоспадів Ігуану, який ЮНЕСКО проголосило «надбанням людства». Жоден фільм не здатний передати велич водяної маси, що зривається з висоти 50—70 м, покриваючи все навколо тонким райдужним пилом, піною та... неймовірним гуркотом. Десятки таких водоспадів розташовані неподалік один від одного, утворюючи «підкову» довжиною 2700 м. А поряд з ними буяє щедра незаймана природа, спокійно живуть екзотичні тварини. Туристів завжди розчулюють симпатичні коаті (європейцю вони нагадують помісь лисиці й борсука): тваринки спокійно гуляють біля самісіньких ніг людей і підставляють спинки — почухай, мовляв, чи погладь. Головне — не забути пригостити коаті чимось смачним за несподівану розвагу.

краєвид в Парагваї

На південному сході теж є на що подивитися. Тут досі існує єзуїтський редуксіонес Тринідад, збудований у 1706—1780 pp. У центрі міста розташована стара церква, що добре збереглася до наших днів. Цікаві руїни подібних будівель є також в Сан-Іґнасі Гаузу та в Санта-Марія. Серед інших пам’яток цієї місцевості — національний парк Керрмо Кора — область сухих тропічних лісів і саван, які знаходяться в оточенні суворих пагорбів. Тут можна побачити Колумбійські печери і місце загибелі президента Лопеса-молодшого.

Тим, хто цікавиться історією країни, варто побувати в невеличкому селищі Пірібебай на сході від Асунсьйона. Важко повірити, що це спокійне поселення, знамените завдяки старій церкві, під час війни Потрійного альянсу було тимчасовою столицею держави. Не так давно ветерани Чако наполягли на відкритті в селищі воєнного музею. До речі, доглядачем і гідом у ньому працює один з учасників бойових дій. У ті роки він був тричі поранений, і на одному зі стендів знаходиться його власний мундир, пробитий кулями.

палац Гоб'єрно

А ось Фортін Толедо — траншейна ділянка під час війни Чако — нині пристосована до цілком мирної мети. Нині там оселилася невеличка популяція пекарі. Ці тварини, які збереглися ще з часів плейстоценової ери, вважалися вимерлими. Але їх знову відкрили в 1975 р. Нині Фортін Толедо набув статусу заповідника. Він існує частково завдяки фінансовій підтримці заповідника Сан-Дієго, де можна одержати спеціальний дозвіл на відвідування зони колишніх траншей. Пекарі живуть поруч з покинутими військовими укріпленнями, а трохи оддалік розташований старий парагвайський військовий цвинтар.

Наприкінці XIX століття австралійські емігранти заснували у східній частині Парагваю поселення Нуева Австралія. Ця колонія була своєрідним соціалістичним експериментом, який проіснував недовго. Спочатку колоністи сподівалися на великий економічний потенціал тутешніх земель, однак їхні плани були утопічними, і в 1896 р. Нуева Австралія розпалася.

Національний музей Парагваю «Каса Віола»

Якщо завітати на захід Парагваю в Чако, перед нами постане зовсім інша картина. На цій території мешкають здебільшого представники індіанських племен. У Чако досі існує єдине асфальтоване шосе — Рута Транс-Чако. Колись його прокладали до Філадельфії (релігійної громади, заснованої меннонітами наприкінці 20-х років минулого століття). На заході існують ще дві колонії меннонітів: Лома Плата та Неу-Хальбштадт. Тут можна придбати традиційні вироби корінних жителів Парагваю. Майже біля кордону з Болівією розташований національний парк-заповідник Чако. Це — рівнина, вкрита густим колючим лісом, над якою на висоту 500 м здіймається Кермо Леон. Цю місцину уподобали деякі види місцевої фауни; насамперед тут багато великих представників родини котячих — оцелотів, ягуарів та пум.

Парагвай і донині називають «порожнім кварталом Південної Америки». Оскільки ця країна протягом тривалого часу була відома у світі як поліцейська держава, вона залишалася загадкою навіть для найближчих сусідів. Парагвай недавно почав долати свою економічну, культурну, політичну та географічну ізольованість. Для нього, нарешті, настав час спростувати слова Пі Джея О’Рурка: «Парагваю ніде немає, і ніхто про нього нічого не знає».