На заході Пакистану, неподалік афганського кордону, розташований оспіваний Кіплінґом Хайберський перевал. Він і нині такий, яким побачив його письменник: неспішно крокують перевантажені каравани нав’ючених верблюдів. Це Пакистан гірський, так звана «зона племен», де голова роду важливіший за президента, де люди звикли жити без світла, де діє «підпільна» економіка та своя правда, де важко жити без автомата. Тут паморочиться голова від серпантину доріг і, кажуть, переховуються терористи... Тим часом в інших районах країни колосяться ниви, працюють заводи, в’юняться асфальтові дороги, виростають багатоповерхівки.
прапор Пакистану
Пакистан (у перекладі ця назва означає «країна чистих») з’явився серед незалежних держав лише у 1947 році. Проте він, як і багато інших місць на землі, претендує на звання колиски цивілізації. І археологічні розкопки підтверджують це. Перші державні утворення були тут уже у III тис. до н. е. і належали вони давній Харапській цивілізації. Із VII ст. до н. е. свої держави на цій території створювали індоарійські народності. А з VIII ст. н. е. завойовники-мусульмани почали активно впроваджувати тут іслам, привчаючи населення до намазів. На початку XIII ст. нинішні пакистанські землі входили до Делійського султанату, а з XVI ст. — до легендарної держави Великих Моголів, яка досягла високого рівня розвитку.
мапа Пакистану
Пакистан на світовій мапі
Англійці почали освоювати ці південноазіатські території з XVII ст. і через двісті років так освоїли, що включили їх до складу своєї величезної Британської Індії. Не можна сказати, що колоністи змогли примирити мусульман та індусів, яким було не дуже комфортно в межах однієї держави. Особливо багато проблем мала колоніальна влада з непокірними горцями-пуштунами, які звикли жити за рахунок данини від караванів та грабунку і своїх звичок полишати не збиралися. У 1901 р. віце-король Індії зробив мудрий історичний крок назустріч непокірним, надавши їхнім племенам право на самоврядування. Відтоді в горах майже офіційно виникла особлива «зона племен», яка керувалася своїми законами і поблажливо поглядала на представників центральної адміністрації.
Руїни давнього міста Мохенджаро
Місто Лахор, якому вже майже дві тисячі років, розквітло при Великих Моголах, ставши столицею їхньої імперії. Воно й тепер є одним із найбільших у країні осередків культури і науки. Увагу відвідувачів привертають найбільший у країні музей, Лахорська фортеця, гармата Кіма, про яку писав Кіплінґ, та район Мол, де можна побачити британський спадок: охайні англійські парки та будівлі, зведені колоністами. В цьому місті знаходиться і найстаріший в країні Пенджабський університет, відкритий в кінці XIX століття.
У 1947 р. Британська Індія розділилася за релігійним принципом на нинішню Індію та мусульманський Пакистан. Власне, було два Пакистани, розділених індійськими землями, — Західний (який і тепер зветься Пакистаном) та Східний (бенгальська територія). У 1971 р. Східна Бенгалія проголосила незалежність і взяла назву Бангладеш. Таким чином Західний Пакистан став Пакистаном з територією 803,9 тис. км2. Столицею його є Ісламабад (379 тис. мешканців).
Вхід до палацу Моголів в Лахорі
Але це тільки на карті Пакистан здається одним цілим із впевнено окресленими кордонами. Насправді площа країни називається досить умовно. Адже встановлений кордон з Афганістаном «плаває», бо пуштуни не дуже-то зважають на ці умовності. Є проблеми з провінцією Вільний Кашмір, контроль над якою Пакистан установив багато років тому, і через це майже півстоліття балансує на межі війни з Індією. Життя нинішнього президента ускладнюється також стосунками громадян його країни з талібами. Річ у тім, що офіційний Пакистан засудив терористичні акти радикальних ісламістів і став під американські знамена боротьби з цим світовим злом. Релігійні лідери та найбільш затяті пакистанські мусульмани оголосили свого президента зрадником. Особливо образилися непокірні пуштуни, які завжди ревно оберігали ісламські закони, підтримували стосунки з талібами та надавали місце для таборів бойовиків. І нині на їхніх територіях можуть переховуватися терористи, проте їх пошук нічого не дасть — гірські проходи та потаємні ущелини немісцеві жителі добре знати не можуть. До того ж поліція і військові почуваються тут не дуже впевнено, адже для пуштунів їх просто не існує. Племінна демократія, запроваджена в колоніальні часи, вкоренилася на цих землях. Горяни завжди більше підкорялися своєму кодексу честі (пуштунвалі), аніж будь-якому уряду. А чоловіки «зони племен» споконвіку або воювали, або торгували, або нелегально виготовляли зброю.
Мавзолей першого генерал-губернатора Пакистану Мухаммеда Алі Джинна
Пуштуни живуть помітно убогіше за мешканців інших районів. їхні кишлаки та крамниці навіть і порівнювати не можна із магазинами та житловими будинками поза «зоною племен». Проте гірські мешканці й не прагнуть великого комфорту. Вони розуміють, що живуть бідніше, проте не сумують з цього приводу, а навпаки, радіють — бо не сплачують податків і можуть вільно носити зброю. А бідність, на їхню думку, це лише незначна плата за свободу.
Батьком нації, засновником країни вважається Мухаммед Алі Джинна. Це він свого часу запропонував нову тоді назву Пакистан і основи державної політики, довів, що мусульмани й індуси настільки несхожі, що їм краще жити в різних країнах. Пам’ятник-мавзолей йому знаходиться в одному з найбільших пакистанських міст, Карачі, і є дуже важливим, майже священним місцем для мешканців країни.
Пуштуни мешкають на північному заході країни і становлять не дуже великий відсоток населення. Найбільшою етнічною групою Пакистану є пенджабці (майже 60% жителів), які заселяють східні області. Серед інших народностей вирізняються патани, сіндхі, моаджери, белуджі. Усього в країні мешкають близько 150 млн чоловік. їх усіх об’єднує іслам (його сповідують 97% населення). Як і будь-яка мусульманська країна, що поважає себе, Пакистан входить до організації «Ісламська конференція» та Руху неприєднання, а також до ООН та інших організацій.
Маклі-Хілл у Татті — найбільший некрополь у Пакистані
Державною мовою Пакистану є урду, яка вважається співучою і ніжною. Нею створено багато прекрасних літературних творів, особливо поетичних. Сучасні пакистанські поети використовують «вічні» теми своїх попередників — оспівування жіночої краси, роздуми на релігійні та історичні теми. Проте не забувають вони також про соціально й політично спрямовану лірику та прозу.
Пустеля Тар на кордоні Пакистану та Індії
Територія Пакистану така ж різноманітна, як і її народи. Це і велика Індська рівнина з широкою річковою мережею на чолі з величним Індом, який у сиву давнину був порятунком людей; це грізні гори, як безлісі, так і вкриті лісами, представлені хребтами Гімалаїв та Гіндукушу з найвищою точкою Тірі-чмир (7690 м); це і пустеля Тар із безжиттєвими барханами, це і узбережжя Аравійського моря з густими мангровими заростями, які нині поступилися портам. Сухий тропічний клімат Пакистану переноситься важко. В горах випадає більше опадів, проте там навіть улітку можуть заскочити заморозки, не кажучи вже про сильні морози взимку. А на рівнинній території, особливо на півдні, жителям докучає літня спека та засухи.
Сучасна мечеть у Карачі
Тож сільське господарство може успішно розвиватися тільки в долинах річок. Найважливішою внутрішньою культурою є пшениця, головними експортними — рис та бавовна. Закордонні партнери купують також шкіру, вироби з неї, рибу, текстиль. Відділення Східного Пакистану (Бангладеш) дуже зашкодило економіці країни — Пакистан втратив, по-перше, джутові плантації, по-друге, ринки збуту своїх промислових виробів. Окрім потужної текстильної промисловості, країна має розвинену цукрову, нафтопереробну, хімічну. Працює і побудований з допомогою СРСР металургійний комбінат біля Карачі. Із корисних копалин видобувають мідну руду, вугілля, невелику кількість нафти й газу.
Карачі — найбільший фінансовий і промисловий центр країни
Поки що без міжнародної допомоги Пакистан обійтися не може, і його рупія є слабкою валютою. Проте упродовж останніх років помітне зростання виробництва, що дає привід до оптимізму. Крім того, Пакистан намагається довести, що він гідний уваги туристів. Поки що особливого напливу відвідувачів не спостерігається. Однак пакистанські гірські віражі і мальовничі пейзажі вже оцінили професійні альпіністи, які обрали цю країну місцем своїх зустрічей. Археологів вражають розкопки давніх поселень. А туристам ще тільки належить поцінувати все, що пропонує Пакистан. Якщо вони, звичайно, не злякаються ядерного статусу (а раптом щось почнуть випробовувати?) та розповідей про «зону племен».
Статуетка жерця з Мохенджо-Даро