Почесне звання столиці африканського сафарі давно вже завоювала оспівана Хемінгуеєм Кенія, навпіл розділена екватором і омита Індійським океаном. Втомлені «асфальтовою цивілізацією» туристи, озброївшись щепленням проти жовтої лихоманки та пігулками від малярії, їдуть до цієї східноафриканської країни на зустріч із дикою природою. Загроза захворіти на екзотичну хворобу меркне перед можливістю побачити тисячі рожевих фламінго, міграцію слонів, доторкнутися до коралових рифів чи відчути на власному досвіді місцеву філософію, яка вкладається у два поняття — «акуна-матата» (заклик до вічної насолоди, дослівно — «все гаразд») та «пуле-пуле» («повільно»).
прапор Кенії
Вочевидь, із давніх-давен на території сучасної Кенії (це 582,6 тис км2) була цілковита «акуна-матата». Природа розквітала у своєму різнобарв’ї. Сезон дощів змінювався сухим сезоном. Вкриті колючками пустелі і напівпустелі північних районів контрастували з розташованими в центрі та на заході горами, порослими екваторіальними лісами (найвищі гори — Кенія, Елгон та Абердер). На узбережжі красувалися пальми, а у внутрішніх районах простиралася савана з акаціями та велетенськими баобабами. Тут мандрували стада слонів, бігали бабуїни, полювали леопарди, в озерах плескалися гіпопотами... Місце було всім. Знайшлося воно і для людини. Вчені стверджують, що люди з’явилися тут 4 млн років тому, про що свідчать залишки австралопітеків, знайдені в районі о. Туркана.
мапа Кенії
Кенія на світовій мапі
Людина поступово з’ясувала перевагу савани над пустелею. І почала боротися за місце під сонцем — боротися з іншою людиною. Осілі землероби (племена кікуйю та луо) постійно воювали зі скотарями-кочовиками (масаї, ндоробо та ін.) за привабливі території.
У II ст. н. е. на узбережжі вже існували торгові селища, а також велике місто Момбаса, яке є нині головним портом Кенії і найбільшим курортом на Індійському океані. У X ст. тут хазяйнували арабські купці. Інтенсивне спілкування місцевих жителів з представниками арабського світу дало своєрідний симбіоз — культуру і мову суахілі, яка разом з англійською тепер має статус державної.
Кенійський краєвид
Починаючи з XV ст. на територію Кенії накинули око європейці. Першими ступили на ці землі португальці (Васко да Гама на шляху до Індії зупинив кораблі неподалік від Момбаси). Через десять років земляки великого мореплавця майже повністю контролювали узбережні селища. У 1820 р. узбережжя країни окупували англійці, борючись із німцями за сфери впливу в Африці, а в 1886 р. Кенія стала колонією Великої Британії.
Розбудову цивілізації англійці почали з будівництва залізниці, на шляху якої в 1899 р. виросла невеличка станція Найробі, що незабаром мала стати столицею Кенії. Будівництво залізниці гальмувала малярія, місцеві племена та два леви-людоїди. Щоб виправдати витрати перед своїм народом, уряд Великої Британії почав за безцінь продавати землю масаїв та кікуйю — на початку XX ст. майже вся країна опинилася в руках англійців.
Британці привозили до своїх нових володінь власну «акуна-матата», їм хотілося почуватися, як вдома. І вони створювали на базі Найробі африканський Лондон, який не був туманним, але за місцевими мірками вважався прохолодним (середня річна температура +20° С).
Кенійську природу білі поселенці доповнили будинками в європейському стилі та полями для гольфу — все, як у Британії, тільки з відвертим присмаком екзотики. Традиція чаювання «файв о клок» теж не постраждала — Кенія подарувала новим господарям величезні плантації чаю, а також кави й тютюну. Європейці налагодили виробництво цих товарів на експорт. Прибутковими були й тваринницькі ферми, але не менше за корів колоністи цікавилися слонами, точніше слоновою кісткою, внаслідок чого цих велетнів, м’яко кажучи, поменшало.
Найробі - столиця Кенії
Середина XX ст. минула в Кенії під знаком антиколоніальних повстань (наймасштабніше — May May). В 1963 р. країна здобула незалежність, незабаром проголосила себе президентською республікою і почала самотужки будувати економіку.
Відбувалося це повільно (за принципом «пуле-пуле»). Майже повністю йшли на експорт чай, кава, тютюн і піретрум (багаторічна трава на зразок нашої ромашки), але через коливання цін на світовому ринку прибутки від їх реалізації були нестабільні (така ситуація зберігається і донині).
У середині 1990-х років намітилось стійке зростання ВВП, а 1996 р. приніс довгоочікувану перемогу — обігнавши Індію і Шрі-Ланку, Кенія стала провідним світовим виробником чаю. У 1998 р. накопичений позитивний потенціал був у прямому і в переносному розумінні підірваний — країною прокотилася хвиля терактів, апогеєм яких став підрив у серпні посольства США в Найробі.
Сьогодні Найробі (у перекладі з суахілі «прохолодне місце»), де мешкають 2 млн чоловік, —економічний і політичний центр не лише Кенії, а й усієї Східної та Центральної Африки. Він претендує на звання мегаполісу, проте є справжнім містом контрастів, де розкіш готелів європейського рівня поєднується з африканським убозтвом бідних кварталів. Гості, мандруючи широкими центральними вулицями столиці з багатоповерховими офісами й охайними парками, навряд чи бачать інший, бідний Найробі, що сховався від їхнього погляду. Вони звертають увагу на президентський палац, будівлю ООН, Національний університет, увечері — на казино, театри, ресторани. Допитливим Найробі пропонує Музей Східної Африки, Музей змій, Музей Африканської залізниці, музей датської письменниці Карен Бліксен — авторки роману «Прощання з Африкою».
Але, незважаючи на це, левову частку доходів продовжують давати Кенії туристи, яких приваблює дика природа, поєднана з європейським рівнем обслуговування. Щорічно майже мільйон романтиків відвідують столицю африканського сафарі.
Британцям за довгі роки не змогли змінити колориту країни. Та вони й самі не прижилися тут, не залишилися в своїй колишній колонії: із 29 млн жителів сучасної Кенії 98 % — африканці, представники 40 етнічних груп. Смокінг на свята і вівсянка на сніданок — це не для них, кенійці, як і раніше, полюбляють яскраві балахони й маїсову кашу.
І нині, через декілька кілометрів від Найробі, закінчуються асфальтовані дороги. Закінчується цивілізація. Далі — безмежна савана і пік потухлого вулкану Кенія на обрії.
За місцевими легендами, творець Всесвіту Нгаїжив на вершині Кирініага. Перекручена вимова назви цієї вершини мовою каліба дала їй сучасне ім’я та назву всій країні. Тож альпіністи, штурмуючи гору Кенія (5199 м), найбільш високу вершину країни та другу за висотою на африканському континенті, ризикують зустрітися із самим творцем.
Кенійська «акуна-матата» вітає вас. Сезон дощів змінюється сухим сезоном. На узбережжі красуються пальми, у внутрішніх районах ростуть акації та велетенські баобаби. Тут мандрують стада слонів (їх поголів’я після міжнародної заборони торгівлі слоновою кісткою збільшується), бігають бабуїни, полюють леопарди, в озерах плескаються гіпопотами... Місце є всім. Все, як і раніше. Щоправда, тепер це називається парками та заповідниками (в Кенії їх понад 40, і вони охоплюють 10 % загальної площі країни). Тварини почуваються в них, мабуть, більш вільними, ніж учасники сафарі, яким заборонено виходити з джипів.
Гора Кенія
Найвідоміші парки Кенії, в яких представлена багатюща фауна, — це розташований в класичній африканській савані Масай-Мара (тут живуть більш як 80 видів тварин та 450 видів птахів), Абердейре, територією якого проходить міграція слонів, Амбро-Селе, названий Гемінгвеєм «душею Африки». Останній лежить біля підніжжя найвищої африканської гори Кіліманджаро. Хоча географічно вулкан належить сусідній Танзанії, з кенійського парку відкривається найбільш ефектний вид на його засніжені вершини.
Рожевий фламінго
Велика рифтова долина (тобто глибоке та вузьке місце постійного притоку базальтової лави) відома в усьому світі. Тут знаходиться вісім озер. Туристи зазвичай милуються найбільшим озером Африки — Вікторією (хоча воно лише частково розташовано в Кенії), а також озерами Багінго, де багато гіпопотамів, та Накуру, в яке закохані тисячі рожевих фламінго.
Кенійські антилопи-гну, що мешкають у національних парках
У туристичній інфраструктурі країни чільне місце посідають масаї, які є своєрідним етнографічним символом Кенії і непогано на цьому заробляють. Непосвячених дивує занедбаний вигляд корів та іншої худоби масаїв. Проте для них кількість важливіша за якість: що більше корів, то вищий статус їхнього володаря в очах оточуючих. Справжній масаї віддає дочку тільки тому, хто дасть за неї хоча б одну корову. Нема корови — нема дружини, і ніяка декларація прав людини тут не допоможе.
Національний парк Амбоселі
Сафарі (в перекладі з суахілі — «подорож», «пригода») у сучасному кенійському варіанті — це не полювання, як було 40—50 років тому. Замість зброї учасникам поїздки вручається фото- і відеотехніка, і вони, сидячи в авто або на повітряній кулі, під наглядом провідника «полюють» на гарні кадри. В національних парках Кенії живуть на волі майже всі види африканських тварин і птахів. Якщо пощастить, можна побачити рідкісних білих носорогів або чорних леопардів. Незважаючи на заборону полювання, скуштувати м’ясо диких тварин не проблема — один з ресторанів столиці має державні пільги і пригощає відвідувачів крокодилом, жирафом, зеброю та страусом.
місто Момбаса
Кенія, що зберегла первородну досконалість, допомагає гостям боротися зі стресом, викликаним шаленим ритмом їхнього «недосконалого» світу високих технологій. Не поспішайте, насолоджуйтесь — говорить все на цій землі. Ділові люди перетворюються тут просто на людей, відчуваючи себе часткою природи. Прощаючись із Кенією, вони знають, що лагідні хвилі Індійського океану ще довго шепотітимуть їм уві сні — «акуна-матата», «пуле-пуле»...
Національний музей Кенії