Алжирська Народна Демократична Республіка — друга за величиною держава африканського континенту. Знаходиться вона в Північній Африці і належить до країн Магріба. (Магрібом, або Арабським Заходом, називають регіон в Африці, який включає Туніс, Алжир, Марокко, а також Лівію, Мавританію і Західну Сахару.) Площа Алжиру становить 2381,7 тис. км². Його територія простирається від берегів Середземного моря на півночі до самого серця величезної пустелі Сахари на півдні. На півночі Алжир омивають води Середземного моря, на сході вона межує з Тунісом і Лівією, на півдні — з Малі і Нігером, а на заході — з Мавританією, Західною Сахарою і Марокко.

прапор Алжиру

Алжир займає центральну частину Атлаських гір і чверть пустелі Сахари. На півночі країни вздовж узбережжя тягнеться гірський масив Тель-Атласу, який деінде прорізають бухти і рівнини. Найвищі бескиди цього хребта височать на 1830 м над рівнем моря. Колись на них росли кедри та алеппські сосни, але внаслідок вирубок лісу, пожеж та випасів худоби їх замінили чагарникові зарості. Трохи нижче на схилах гір ростуть вічнозелені чагарники та пробкові дуби, оливи, сосни і туї. У цій частині Алжиру панує середземноморський клімат, з пекучим, сухим літом і теплою дощовою зимою. Середня температура січня становить +5—12° С, липня — +25° С. Взимку сніг покриває лише найвищі бескиди. Опади на схилах Тель-Атласу випадають нерівномірно. З боку моря їхня кількість становить 1270 мм на рік, а з боку континенту — лише 760 мм. Південна частина гірського масиву має вигляд високого плато з середньою висотою у 1070 м. Тут ще сухіше. Кількість опадів становить 250— 510 мм на рік. Доволі часто зустрічаються солончаки та соляні озера. Річки Алжиру повністю залежать від дощів. Більшість з них під час спеки пересихає. Тоді вони залишають по собі глибокі долини — узди. Далі на південь розташований ще один хребет Атлаських гір — Сахарський Атлас. Ці гори невеликі. Вони здіймаються на висоту 300 м, а потім знижуються в напрямку до Сахари. Тут теж сухо, але на північних схилах, де випадає близько 510 мм опадів, росте багато трав.

мапа Алжиру

Алжир на мапі світу

Решту території Алжиру займає пустеля, клімат якої характеризується як тропічний пустельний. Вдень у Сахарі дуже спекотно. Стовпчик термометра підіймається до 35° С. А от вночі досить прохолодно. Перебіг температур у повітрі між денною та нічною може становити 30° С, а на ґрунті навіть 70° С. Більшість пустельного простору має рівнинний характер, але є в Сахарі і гори. Саме тут знаходиться найвища вершина Алжиру гора Тахат заввишки 2905 м. Дощі в Сахарі йдуть дуже рідко. Кількість опадів тут не перевищує 50 мм на рік. Бідна пустельна рослинність призвичаїлася використовувати вологу, що конденсується на камінні завдяки температурним коливанням. Але в невеликих оазисах, де є джерела, ростуть фінікові пальми.

Алжирське узбережжя біля міста Мостаганем

Назва Алжиру походить від арабського «аль-Джезаір», що означає «острови». Колись так називали дрібні острови біля портового міста Алжир — столиці республіки.

Тваринний світ країни нині дуже бідний. Але ще століття тому тут паслися величезні стада антилоп і газелей, жили страуси та леви. Тепер вони майже повністю винищені. Тільки в гірських лісах деінде можна зустріти кабанів, лисиць, зайців, диких кроликів, берберських макак, шакалів і гієн. Більше пощастило плазунам та комахам. У країні зустрічається понад 20 видів отруйних змій, багато різноманітних ящірок, павуків, фаланг і скорпіонів.

Гірський масив Тель-Атласу

Всупереч поширеному уявленню, Сахара зовсім не є цілковито піщаним простором. Більшість її поверхні зайнята хамадами, тобто вкритими щебенем рівнинами, та регами — теж рівнинами, але вкритими галечником, і тільки чверть Сахари становлять піски. Ця її частка називається ергом.

Як свідчать давньоримські історики, першими поселенцями на землях Алжиру були племена, що розмовляли на мовах берберської групи. Пізніше ці землі перебували у складі давньої фінікійської держави Карфаген. Більшість заснованих тут міст — Аннана, Скікда, Ікосім та інші являли собою торгові карфагенські опорні бази — факторії, розташовані на шляху до Піренейського півострова.

Пустельний краєвид

У ті далекі часи Алжир називався Нумідією. Після того як у 146 р. до н. е. Карфаген був зруйнований римлянами, на його території утворилося два царства. Трохи пізніше вони були об’єднані царем Масініссою в одне Нумідійське царство. Його онук Югурта воював з римлянами, був переможений ними, й у 104 р. до н. е. його стратили в Римі. Відтоді Нумідія перетворилася на римську провінцію. В цей час тут будувалися великі міста, дороги, мости. З імперії до нумі-дійців прийшло і християнство. Саме тут у IV—V ст. н. е. жив один з видатних діячів християнства Августин Блаженний, який був єпископом у м. Гіппон.

Римські руїни в Типазі

У 429 p., після падіння Римської імперії, на територію Алжиру прийшли варварські племена вандалів, що пересувалися з Іспанії в Туніс. Вони відрізали місцеве населення від центральної влади, яка знаходилася у Візантії. Тому управління берберами перейшло до рук численних племінних вождів.

Наприкінці VII ст. в Північній Африці з’явилися араби-мусульмани. Після жорстокої боротьби вони підкорили берберів і примусили їх прийняти іслам. Так само насильницькими методами впроваджувалися арабська культура і система правління. Втім бербери не зреклися своїх коренів. Вони зберегли багато чого зі своєї культури. В результаті утворилася дуже своєрідна арабсько-берберська цивілізація, яка існує й сьогодні.

Руїни давнього міста Тимгад

У VII—XV ст. на території Алжиру час від часу формувалися незначні державні утворення, але вони підкорялися правителям Тунісу або Марокко. Але наприкінці XV століття християнська Іспанія розгромила останню арабську державу на території Піренейського півострова із центром у Гра-наді. Іспанці послали свої війська до Африки і завоювали декілька алжирських портів на узбережжі Середземного моря. Араби були вимушені звернутися по допомогу до Османської імперії. Турки звільнили Північну Африку від загарбників, але скасували владу арабів і почали правити на цих землях. Вони утворили воєнну колонію, яку в Європі називали Алжирським регентством. Її засновниками були брати Барбаросса. Старший з них, Орудж, У 1516р. почав розширювати свої володіння і захопив місто Тлемсен. Його молодший брат, Хайраддін, оволодів Аннабою, Константиною, Біскорою та оазисами Уаргла і Туггурт. Цією досить великою країною управляли паші (губернатори), які призначалися османами. З 1711 р. паші набули певної самостійності. Ця посада стала виборною, однак обирали правителя вищі чиновники, якими могли бути лише турки. Паші залишалися васалами султана Османської імперії, але мали власний корпус яничар — елітне військо, яке набиралося з іноземців.

Країна мала і дуже добрий воєнно-морський флот. Під час війни він теж виступав разом з турецьким флотом. Але в Європі алжирські моряки більше прославилися як жорстокі корсари. Вони нападали на кораблі «невірних», грабували їх, а полонених продавали в рабство. Початок цього явища слід шукати ще за часів братів Барбаросса. Воно зійшло нанівець лише після захоплення Алжиру французами.

Довгі часи турецького панування мало вплинули на життя місцевих арабських і берберських племен. Вони продовжували жити за патріархальними традиціями, зберегли культуру і мову, незважаючи на те, що османи вимагали спілкування лише турецькою.

У 1830 р. на алжирський берег висадилися французькі війська. Європейським державам було оголошено, що Франція прагне покласти край діям алжирських корсарів у Середземному морі. Війна тривала недовго. Французи швидко оволоділи прибережними містами Алжир, Аннаба, Мостаганема, Арзева і Орана. Проте в центрі країни утворилася незалежна держава племен на чолі з еміром Абд аль-Кадіром, і його армія чинила шалений опір окупантам. Це, однак, не зашкодило європейцям у 1834 р. визнати Алжир володінням Франції.

Північні схили гори Дахра біля Середземноморського узбережжя

Довгий час Алжир управлявся трьома префектами, що призначалися з Парижа, а потім воєнною адміністрацією на чолі з генерал-губернатором, французом. Алжирські мусульмани були проголошені «французькими підданими», але політичних прав не одержали.

Після Першої світової війни в Алжирі розпочався національний рух. У країні утворилося декілька політичних партій, які мали на меті боротьбу за політичні права алжирців, котрими в Алжирі користувалися лише європейці. Під час Другої світової війни на розвиток національного руху в Алжирі впливали розгром Франції німецько-фашистськими загарбниками та присутність на території країни англійських та американських військ, які впроваджували ідеї самовизначення серед населення. У травні 1945 р. в країні спалахнули стихійні заворушення в Сетифі, наслідком яких стало вбивство 88 французів. У відповідь французькі солдати та європейські поселенці вбили 8 тис. алжирських мусульман. У 1947 р. французький уряд увів на території Алжиру так званий Органічний статус. Країну оголосили групою автономних департаментів. Це не сприяло покращенню ситуації. У країні існували три впливових політичних угруповання. Перше з них наполягло на відмові від будь-якого співробітництва з французами, друге визнавало можливість співробітництва на рівні місцевих та державних органів управління, третє закликало до збройної боротьби за незалежність. Саме останнє й спровокувало 1 листопада 1954 р. збройний виступ у департаменті Константина. Він охопив 30 населених пунктів. Було утворено Фронт національного об’єднання — ФНО. Навесні 1956 р. повстанці контролювали великі сільські райони, а населення утворювало фонди підтримки борців за свободу. Натомість 13 травня 1958 р. воєнне французьке командування в Алжирі разом з європейськими поселенцями, побоюючись, що уряд Франції вирішить йти на поступки ФНО, теж підняли повстання. Внаслідок цього до влади повернули національного героя Франції, генерала Шарля де Голля.

Але заколотники прорахувалися. 16 вересня 1959 р. де Голль заявив про право Алжиру на самовизначення. Щоб запобігти іноземному втручанню у справи країни, він зберіг створену ще в 1954 р. систему охорони Алжиру. На його кордонах існували огорожі, які контролювалися французькими сторожовими загонами. Морське узбережжя охоронялося французькими воєнними кораблями, а територія Сахари контролювалася з літаків.

З початку 60-х років в Алжирі тривала громадянська війна. Тільки в 1961 p., внаслідок численних поступок з обох сторін, алжирці та французи дійшли згоди. 18 березня 1962 р. між ФНО і Францією була укладена Евіанська угода, котра передбачала створення тимчасового органу управління, що складався як з алжирців, так і з французів, та проведення референдуму. Референдум відбувся 1 липня 1962 р. 91 % населення Алжиру проголосували за незалежність країни, а 3 липня Алжир було проголошено незалежною республікою.

У 1963 р. в Алжирі прийняли нову конституцію, за якою країна стала президентською республікою. Але спокою в державі не було. Політичні лідери боролися за владу. У 70-ті роки ситуація в країні продовжувала залишатися напруженою. Її економічний добробут базувався лише на видобуванні нафти в районі Сахари, на щорічних грошових субсидіях з боку Франції, фінансовій допомозі, що надавали СРСР і Китай, продовольчій допомозі, яка надходила від США.

У 80-ті роки минулого століття відбулося різке падіння цін на нафту і газ. Як наслідок різко погіршився стан добробуту населення. Це викликало масові виступи проти уряду, а в 1985 р. у Кабілії пройшов потужний страйк. У цій ситуації підняли голову прибічники мусульманських традицій — ісламські фундаменталісти. У червні 1990 р. вони перемогли на виборах у переважній кількості алжирських провінцій. Це спричинило нову хвилю озброєних сутичок, і в червні 1991 р. в країні був введений надзвичайний стан.

29 червня 1992 р. ісламісти вбили президента Алжиру Будіафа. Його наступник Алі Кафі, щоб припинити насильство, прийняв низку законів проти тероризму, розширив повноваження поліції і ввів комендантський час. Але вбивства не припинялися. Ісламісти знищили прем’єр-міністра. Їх жертвами ставали журналісти, іноземці, представники інтелігенції і навіть жінки, які не дотримувалися суворих правил мусульманського закону — шаріату.

Відтоді минуло понад 10 років, але ситуація в країні досі не покращилася. Час від часу там відбуваються нові спалахи народного невдоволення, викликаного важким економічним становищем пересічного населення. Тривають акції громадянської непокори в Кабілії, бо в 2001 р. там вчинили розправу над демонстрацією берберських школярів. Тієї «чорної весни», як називають її алжирці, було вбито не менше 100 чоловік, бо після бійки на захист демонстрантів у багатьох населених пунктах регіону виступили учнівська і безробітна молодь. Ще й досі в Кабілії місцеве населення блокує поліцейські ділянки, бойкотує владу і створює власні структури самоврядування — аар-ші. Вони вимагають покарати винних у розправі над демонстрантами, рівних прав для берберської мови, знищення корупції та виплати допомоги по безробіттю на рівні 50 % заробітної плати.

Бербер з району Атласу

Сучасне населення Алжиру, кількість якого досягла 23,4 млн чоловік, складається з арабів і берберів. Бербери живуть у горах та оазисах Сахари. Араби розмовляють арабською, а бербери — берберською. Втім державною мовою в країні визнана арабська. Обидва народи вже давно утворили єдиний арабо-берберський етнос (спільноту), але арабський культурний елемент все ж таки домінує. Кількість алжирських арабів у складі населення сягає 83 %. А бербери становлять 15 % населення. Найбільша їхня кількість зосереджена в Кабілії — місцевості на сході від столиці. Тут бербери називають себе кабілами. Бербери, що живуть навкруги міста Батна, звуть себе шавійа. Ті з них, хто оселився в оазисах Північної Сахари, вважають себе мзабіта, а мешканці південного району Ахаггара — туарегами. Крім того, у країні живе 60 тис. арабів з інших країн, 40 тис. французів, 20 тис. іспанців, 10 тис. італійців, 6 тис. турків, 5 тис. євреїв.

І араби, і бербери сповідують іслам. Кількість мусульман становить 99 % усіх віруючих. Але в Алжирі живуть і християни. Здебільшого це європейці, кількість яких сягає 150 тис. чоловік. Релігія в Алжирі не відокремлена від держави. Державний статус наданий ісламу. Проте конституція країни забороняє утворення політичних партій, які мають на меті релігійні, етнічні та суто регіональні устремління.

За колоніальних часів виноград був провідною сільськогосподарською культурою Алжиру. За смаком алжирські вина не поступалися знаменитим французьким. Але після здобуття незалежності уряд вдався до заходів із скорочення виноградників задля вирощування зернових культур і цитрусових. А іноді звільнені площі просто засаджували деревами.

Сучасний Алжир вважається президентською республікою. Її очолює президент, якого обирають строком на 5 років. Йому належать особливі повноваження з призначення деяких державних чиновників і приймання деяких законів у галузі фінансів, інформації, оборони та партійної системи. Законодавчі органи — Національні народні збори (парламент) і Національна рада, що може відхиляти будь-який законопроект, прийнятий зборами. У складі цієї ради одна третина членів призначається президентом, інші обираються місцевими органами влади.

На міжнародній арені республіка виступає як повноправний член Ради Безпеки ООН, Ліги арабських держав, Організації африканської єдності, Союзу арабського Магрібу, Організації країн-експортерів нафти.

Столицею Алжирської Народної Демократичної Республіки вважається давнє портове місто Алжир, засноване в X ст. на руїнах римського поселення. Нині тут живуть 2 млн чоловік. До великих міст належать також Оран (650 тис.), Константна (480 тис.), Аннаба (100 тис.).

Одна з вулиць Орана

Грошова одиниця називається алжирським динаром.

Алжир — аграрна країна з розвинутою гірничодобувною промисловістю. Доля нафти в експорті країни становить 95 %. Крім «рідкого золота», вона багата на природний газ, залізну руду, фосфати, вугілля, свинець, цинк, ртуть та інші корисні копалини.

Сільськогосподарське виробництво зосереджено в північних приморських районах. Тут вирощують виноград, зернові культури (пшеницю, ячмінь), картоплю, цитрусові, оливки і тютюн, а в оазисах — фініки. У скотарстві головна увага приділяється розведенню овець, кіз, великої рогатої худоби, верблюдів.

Значні доходи державі дає і лісове господарство. Великі площі, зайняті корковим дубом, роблять Алжир значним експортером корока. У цьому він поступається лише Іспанії та Португалії.

Уряд країни покладає певні надії на розвиток туризму як важливу статтю доходів до бюджету. Впевнено можна сказати, що після стабілізації внутрішньої ситуації гості з інших країн будуть охоче відвідувати Алжир. На узбережжі збереглися цікаві руїни давніх міст фінікійців, римлян, візантійців. Від мусульманських часів залишилися фортеці, палаци, мечеті. Але найцікавіше — це самі алжирці. Тут можна побачити побут кочовиків-бедуїнів, котрий з давніх-давен майже не змінився. Серед них є як бербери, так і араби. Вони досі живуть у шатрах-наметах з темної бавовняної тканини. Сільські жителі носять національний одяг. У містах чоловіки часто змішують традиційні та сучасні предмети в одязі. Поверх білої національної сорочки можуть одягти піджак. Часто європейський діловий костюм доповнюють фески. Жінки в селищах носять широкі шаровари і сорочки. Обличчя не закривають, але голову обов’язково прикривають хусткою або покривалом із червоними або жовтими смугами. А от жительки міст віддають перевагу білому. їхні білі покривала та хустини навіть вишиті білими нитками. На відміну від селянок, цим вбранням вони прикривають нижню частину обличчя.