На південно-західному узбережжі Африки розкинулося сухе царство піску та колючок — пустеля Наміб. Опади місяцями не турбують її дюни — хіба що зрідка, у вигляді рясної нічної роси. Здається, піщані бархани не закінчаться ніколи. Так здавалося багатьом, хто сюди потрапляв. Плем’я нама назвало пустелю «величезним безкраїм простором» (їхньою мовою — Наміб). Берегом скелетів назвали одну з її узбережних ділянок європейці; уламки кораблів і вибілені кістки на рифах і досі нагадують про численні трагедії на цих берегах. Пустеля дала назву країні Намібії, на території якої знаходиться.
прапор Намібії
Узбережні біло-жовті дюни Намібу сягають висоти 40 м. Поступово, віддаляючись від берега, вони змінють свій колір на рожевий (через збільшення оксиду заліза). Ця особливість служить гарним орієнтиром для пілотів. У внутрішніх районах пустелі дюни піднімаються до 300 м. Це — найбільш високі дюни у світі. Бархани рожевого піску виглядають неперевершено, особливо з повітря, проте їхня лагідна краса оманлива, сюди не бажано потрапляти без належної підготовки та супроводу.
мапа Намібії
Втім, пустеля все ж таки закінчується — її ширина (від узбережжя в глиб материка) становить 50—200 км. Якщо узбережна смуга позбавлена рослинності, то чим далі на схід, тим більше з’являється чагарників, пожвавлюється життя. Але Намібія — це не лише Наміб (вона становить 20 % території). Пустеля змінюється центральним плато (1000—2000 м), оточеним гірськими масивами, на сході країни розташована частина «зеленої пустелі» Калахарі, на півночі — шматочки саван. Найбільш висока точка Намібії — гора Брандберг (2579 м), навколо якої височіють менші гори — так звані «Дванадцять апостолів». У печерах Брандберга збереглися цілі «галереї» наскельних малюнків давніх людей.
Намібійський краєвид
Етнічна приналежність авторів тих малюнків достеменно невідома, скоріше за все ними були предки бушменів (невелика кількість цих дітей природи залишилася в Намібії та Ботсвані). Минав час, приходили інші племена. В район центрального плато мігрували скотарі нама, гереромовні народи (гереро, хімба, мбандеру). Декілька королівств на півночі сучасної Намібії (уздовж річок Кунене та Окаванго) заснували племена овамбо. Вони почали займатися промисловістю кілька століть тому, навіть не знаючи цього слова. Вони видобували сіль. На півночі Намібії, в безстічній уголовині природа створила найбільший в Африці солончак Етоша (площа — близько 5 тис. км2), що і нині є джерелом солі. Раз на кілька років його дно заливає водою, і він перетворюється на тимчасове озеро глибиною до 1,5 м.
У XVIII ст. на територію нама та гереро вдерся народ орлам, який захоплював їхню худобу та продавав її європейцям. У 1830—1850-ті роки вождь орлам підкорив нама і гереро та заснував державне утворення, що охоплювало центральні райони Намібії. Цікаво, що керував своїми територіями він з Віндхуку (в перекладі — «вітряний куточок»), що згодом і став столицею країни. Нині в місті живуть 145 тис. мешканців.
Першими з європейців в Намібії побували португальці, а перше офіційне ім’я цим землям дав шведський мандрівник Ч. Андерсон. Він назвав їх без претензій на оригінальність Південно-Західною Африкою. Намібія носила цю назву до 1968 р. В період з 1884 по 1915 р. вона була колонією Німеччини, потім перебувала під управлінням ПАР. І німецька, і південноафриканська влада заганяли місцевих селян у резервати для забезпечення білих дешевою робочою силою. Расова дискримінація процвітала — чорні не могли спокійно пересуватися країною, більша частина родючих земель перейшла до білих поселенців, влада жорстоко придушувала повстання. У 60-х роках минулого століття посилився збройний рух за незалежність, але тільки через три десятиліття (у 1990 р.) на світовій карті з’явилася незалежна республіка Намібія на чолі з президентом. У 1994 р. ПАР повернула Намібії останній шматочок, — зону бухти Уолфіш-Бей (1124 км2), і відтоді країна закріпилася в межах 825,1 тис. км2.
Намібія стала незалежною пізніше за інші африканські колонії. Вона тільки розпочала шлях до економічних перетворень.
Лежанка морських котиків
Корисні копалини є основою економіки країни. Тут видобувають алмази, яких багато в надрах пустелі Наміб. Алмазні копальні біля гирла річки Оранжевої — найбільші у світі. Ростуть обсяги видобування алмазів з океанського дна. На північному сході країни зосереджено майже 90 % розвіданих запасів кольорових металів. У тутешній руді високий вміст свинцю, цинку, міді, кадмію. Намібія має одне з найбільших покладів ванадієвих, літієвих, залізних руд та посідає одне з перших місць у світі за кількістю запасів урану. Також у країні є поклади золота, напівкоштовного каміння. Корисні копалини забезпечують три чверті експортних надходжень. Решта експорту — це рибопродукти та жива худоба. В країні, окрім великої рогатої худоби, розводять овець каракулевої та м’ясних порід. Намібія є одним зі світових лідерів за експортом каракулевих шкурок. В останні роки на півдні засновано страусові ферми.
Жінка-нама
Маючи такі багаті природні можливості, Намібія живе бідно. Це пов’язано перш за все з тим, що видобування корисних копалин контролюють іноземні компанії. Так, алмази і основні метали перебувають під «керівництвом» ПАР. Британія «взяла під своє крило» уран. У країні мало підприємств, власниками яких є намібійці, хоча уряд і намагається проводити «намібізацію» економіки.
Столиця Віндгук
Рівень життя в країні (загальна кількість населення 1870 тис. чоловік) залишається низьким. Не повністю вирішена проблема безробіття, недостатньо розвинена сфера охорони здоров’я. Даються взнаки і залишки расової дискримінації. Лише одиниці лікарів готові працювати в африканських селищах. Зазвичай роботодавець забезпечує білого працівника гарантованою пенсією, приватним медичним страхуванням та іншими пільгами, а корінні африканці отримують тільки невеличку державну пенсію. Із здобуттям незалежності початкова освіта перейшла на державну англійську мову і стала обов’язковою (рівень писемності серед дорослих — 66 %). Проте більшість дітей з малого віку працюють у полі, що не залишає часу на школу.
Пустеля Калахарі
На півдні країни є невеликий порт Людеріц, що яскраво ілюструє взаємини Намібії з іншими державами. Розташований на законній території Намібії, названий на честь німця, він фактично належить Південній Африці. Німецький купець Людеріц купив тут землю і згодом попросив у керівництва своєї держави захисту від місцевих племен, проклавши таким чином Німеччині дорогу до Намібії. Неподалік від цього порту знаходиться занедбаний тепер колишній центр алмазної лихоманки Колманскоп. Обидва міста розташовані в алмазній зоні південноафриканської компанії «Де Бірс», і тут категорично забороняється підбирати будь-що з землі.
Дюни в пустелі Наміб
А вирощувати врожаї тут важко через обмеженість придатних земель та нестачу опадів (клімат у Намібії тропічний, дуже сухий) На півночі ростуть засухостійкі сорти проса, бобові та овочі. Але населення навіть цих відносно благополучних районів не повністю забезпечує себе харчами. їх доводиться імпортувати. Намібія — член кількох торгових союзів (її грошова одиниця — намібійський долар), ООН, Співдружності, що очолює Велика Британія, Товариства розвитку Півдня Африки та ін.
Підніжжя столових гір Намибії
Кілька років тому в Намібії намітилось зростання у сфері іноземного туризму. Дивитися на рожеві дюни та «безкраїй простір» активно їдуть шукачі пригод, яким пропонують екстремальну програму — багатоденні сафарі (можна побачити різних тварин — від слонів до морських котиків), подорож на повітряній кулі над рожевими дюнами Намібу, катання з них на лижах або гонки по піщаних дюнах на мотоциклах.
Діти буша