Республіка Чилі — держава, яка розташована на південно-західному узбережжі Південної Америки між гірськими хребтами Анд та Тихим океаном. Земля Чилі простяглася від міста Аріка до мису Горн на 4025 км, а її загальна площа становить 756 600 км². При цьому ширина території цієї держави ніде не перевищує 360 км. Найближчим сусідом Чилі є Перу (на півночі), на заході та півдні країна підходить до самісінького Тихого океану, а на сході від Аргентини та Болівії її відмежовують хребти Анд. Ця республіка має також вихід до Атлантичного океану (через Магелланову протоку). Крім материкової частини, до її складу входять кілька невеликих островів у Тихому океані; серед них — Сала-і-Гомес, Сан-Фелікс, Сан-Амбросіо, острови Дієго-Рамірес, архіпелаг Хуан-Фернандес (тут є острів Робінзона Крузо) та знаменитий острів Пасхи (Рапа-Нуї). Територія Чилі поділяється на 13 областей, куди входять 50 нових провінцій та місто Сантьяго з передмістям, яке утворює окрему столичну область.

Легенда говорить, що коли Господь уже створив землю, у нього залишилось потроху всього: лісів, озер, піску, рік та льоду. Щоб добро не пропадало, Бог подумав, перемішав ретельно усі залишки й охайно склав їх, як підказав настрій, десь далеко, аж на околиці світу. Так на крайньому півдні Америки утворилася країна контрастів — Чилі.

До того, як на цій землі з’явилися іспанці, тут мешкали численні індіанські племена (переважно кочові). Найбільш впливовими були араукана (мапуче), що населяли центральну частину країни. Оскільки араукана були надто войовничими, вони згодом залишилися єдиними серед індіанців, хто не підкорився завойовникам. Тільки наприкінці XIX століття норовистих тубільців витіснили в ліси на півдні Чилі та хоч якось привели їх до покори.

Прапор Чилі

Перші спроби завоювати цю територію належать ще до 1535 р. Тоді Дієто де Альмагро здійснив велику військову експедицію через Анди в Центральну долину. Іспанці сподівалися відшукати скарби тубільців, але так нічого й не знайшли. Зате добряче попсували собі нерви через індіанців. У 1540 р. до країни «завітав» Педро де Вальдівія, який на початку наступного року заснував на березі річки Мапочо майбутню столицю, Сантьяґо.

Кожен чоловік-чилієць, коли йому виповнюється 19 років, іде служити до армії. Для тих, хто потрапляє до сухопутних військ, строк служби становить один рік, а для військових моряків та льотчиків — два роки. Територія держави поділена на чотири військові округи, кожен з яких може оперувати дивізією.

Золото в Чилі все ж таки було, і його виявилося достатньо для того, щоб європейці захотіли захопити ці землі. Однак дорогоцінного металу явно бракувало, щоб сюди перебралася велика кількість поселенців. Так що країна досить довго відігравала роль «бідної родички» для іспанської корони.

Чилі на мапі світу

фізична мапа Чилі

Початок XIX століття приніс із собою кілька серйозних повстань креолів (іспанців, що народилися в Чилі). В результаті в 1818 р. країна проголосила свою незалежність. Спокійні часи досить швидкого розвитку чергувалися роками анархії, поки в 1833 р. в Чилі не була встановлена автократична республіка на чолі з президентом; згодом вона пройшла багато стадій — ліберальну, парламентську, республіку радикалів. Потім держава пережила тривалу диктатуру. Її встановив у 1973 р. Аугусто Піночет. Протягом сімнадцяти років його уряд мав необмежену владу над Чилі, але пізніше країна повернулася до демократичного ладу. Щоправда, поправки до конституції й досі часто залишаються тільки на папері. Що ж до серйозних політичних та суспільних реформ, їх час, схоже, ще не настав. До речі, Піночет продовжував керувати справами сухопутних сил Чилі аж до 1998 p., поки, нарешті, не змушений був залишити свою посаду і втекти за межі республіки: колишнього диктатора хотіли притягти до суду.

Чилі є членом ООН (у Сантьяго розташована штаб-квартира Економічної комісії цієї організації), Організації американських держав та Міжамериканського банку розвитку. Крім того, ця держава є одним з найвпливовіших членів Латиноамериканської асоціації інтеграції. Нині республіка підтримує торговельні стосунки з багатьма країнами Азії, Північної та Південної Америки.

Чилі має кілька цікавих особливостей. Зокрема, те, що країна, попри свій досить невеликий розмір, поділяється на три кліматичних та географічних зони. Письменник Б. Суберкасеу назвав вузеньку смугу Чилі «географічним божевіллям», і недаремно. За широтою ця територія поділяється на три області, що мають великі відмінності між собою. Північна пустеля та холодний південь досі повністю не освоєні і майже безлюдні. А ось волога область Середнього Чилі — територія найбільш розвинена, там зосереджено близько 75% населення країни. У цій зоні розташовані великі міста, де функціонує більшість державних установ, великих навчальних закладів та фінансових центрів. Більш-менш вивченою є також територія Південного Чилі.

Рельєф країни нараховує три зони — тільки вже меридіональні: давні геологічні плато, що крутими «сходами» спускаються до самісінького океану, структурну западину Центральної долини, яку Анди поділяють на кілька окремих западин, та власне хребти величних Анд.

Тож завітаймо спочатку до Середнього Чилі. Анди займають тут майже третину площі й утворюють гігантський ланцюг, над яким подекуди здіймаються вулкани Льюльяйльяко (6739 м), Майпо (5290 м), Тупунгато (6570 м) та пік Охос-дель-Саладо (6893 м). Останній є другим за висотою в західній півкулі. Гірські схили сходу країни, що мають висоту від 3500 до 4500 м, завжди вкриті товстим шаром снігу. На заході від основної гряди Анд майже безперервно куряться тривожними димками конуси діючих вулканів.

Прибережна зона займає третину площі Чилі. Тут давні плато досягають висоти від 600 до 2150 м і подекуди прорізані спадистими долинами невеликих річок, які беруть свій початок на східних схилах Анд. Великі річки (наприклад, Мауле та Біо-Біо), що також беруть свій початок в Андах, за тривалий час свого існування встигли сформувати широкі долини. Плато утворюють здебільшого стрімчаки, що круто спадають в океан, але місцями їх все ж таки «прорізують» зручні гавані. На жаль, тут їх небагато.

Центральна долина, що відділяє власне Анди від прибережної зони, поділена відрогами гір на кілька окремих западин. Кожна з них може похвалитися своєю власною річкою (а то й не однією!). Ці блакитні дороги починаються високо в горах і несуть із собою вниз велику кількість дрібних уламків. Там, де така річка нарешті дістається западини, з часом накопичуються величезні конуси з виносів; їхні західні схили є чудовими родючими полями. Взагалі Центральна долина має суттєвий нахил на південь (від 600 до 120 м). Більшість сільськогосподарських територій містяться саме в цій частині Чилі, а для того, щоб зернові не відчували нестачу вологи, для зрошення полів використовується знов-таки вода андських річок.

Центром політичного, соціального, економічного та культурного життя держави є місто Сантьяго. Населення столиці разом з передмістями становить близько 5,6 млн чоловік. Крім того, у Середньому Чилі розташовані також головний порт країни та місцеперебування Національного конгресу — місто Вальпараїсо, такі великі міста, як Вінья-дель-Мар, Кільпуе, Ранкагуа, Талька, Чильян, Консепсьйон, Талькауано, Ла-Серена. Взагалі ця республіка є найбільш урбанізованою країною Латинської Америки (близько 86% її населення мешкає в містах).

Кліматичні умови цієї зони досить приємні. Зима тут м’яка (+8—+12° С), а літо сухе й тепле (+18—+21° С). Сезон дощів припадає на зиму; щороку на цій території випадає від 100 до 300 мм опадів. Але якщо від узбережжя податися ближче до центру Чилі, тут можна відчути «собачий» холод узимку (аж — 1° С!) та добряче «підсмажитися» влітку при +31° С.

У центральній зоні непогано себе почувають вічнозелені широколисті рідколісся, чагарники та злаки. А трохи південніше — розріджені листопадні ліси з буку.

А тепер рушимо на північ країни. Уздовж західного узбережжя Чилі тягнеться найменш гостинна територія. Це — область-пустеля, яка має назву Атакама. Солонці, сухі западини, галька — усе створює відчуття, що життя тут немає, і це враження не здатні розвіяти кілька оаз та річок. Найбільшою водною артерією в цій місцині є Лоа. Узбережжя океану теж вражає своєю суворістю. Але й тут — біля підніжжя гірських схилів, на високих морських терасах — існують портові міста Антофаґаста, Ікіке та Кальдера. З суходолу до них можна потрапити, здійснивши подорож залізницею, яка зв’язує узбережжя з зоною гірничих розробок у центрі Чилі. От тільки треба мати досить снаги, щоб петляти у вагоні стрімкими скелями, — відчуття таке, ніби катаєшся на «американських гірках» (тільки швидкості, звичайно, не ті). У цій негостинній місцевості поширений видобуток солі, натрієвої селітри та мідних руд. Близько одного мільйона чилійців живуть у збудованих серед пустелі містечках. Це — шахтарі та їхні родини. Крім того, в різних районах середньої зони оселилися сотні спеціалістів із різних країн, які працюють на мідних рудниках. На півночі країни іноді трапляються оази, але вони здебільшого утворюють «ланцюг», який простягається долинами річок Коп’япо, Лімарі, Уаско та Єлькі аж на територію Середнього Чилі.

Опадів у цій зоні майже зовсім не буває — від самісінького океану до вічних снігів (4600 м над рівнем моря). Наприклад, в Ікіке за останні 20 років випало всього 28 мм вологи. Щоправда, в портових містах бувають тумани. Вони густими пасмами піднімаються над холодними водами і підтримують середню вологу 81%. Крім того, тумани забезпечують також відносно невисоку, комфортну температуру: взимку тут стовпчик термометра сягає +16° С, а влітку — +21° С. А от внутрішні райони Атаками досить суворі. Тут здебільшого сухо, взимку температура часто падає до мінусової (в цей час вранці на землі лежить густий туман), рослинності майже ніде немає. Хіба що ближче до узбережжя прижилися трави та смолисті багаторічники, а на висоті 2400—3000 м над рівнем моря схили Анд покриває ковила, чагарник та ще кілька місцевих видів рослин.

Пустеля Атакама — найсухіше місце на Землі. Тут опади випадають в середньому 1—2 рази на 100 років! А в деяких районах Атаками за всю її історію не було ні краплі дощу.

На території південної частини країни можна побачити густі ліси. Ферми тут трапляються дуже рідко: ця зона майже непридатна для сільськогосподарських робіт. У Південному Чилі Центральна долина дуже сильно посмугована льодовиками, пагорбами та озерами. Неподалік від Пуерто-Монта долина взагалі опускається нижче рівня океану. Далі протягом 1000 км над поверхнею води здіймаються хіба що окремі скелі, які розділяє лабіринт вузьких заток. На південь від ріки Біо-Біо головними містами є Темуко, Осорно, Пуерто-Монт, Вальдівія. На крайньому півдні є одне-єдине місто — це Пунта-Аренас, що виросло на березі Магелланової протоки.

Анди на півдні сягають висоти 3000 м. Там можна побачити дуже красиві водоспади, озера, величні гірські піки та льодовикові долини. Межа вічних снігів у цій частині Чилі коливається десь 1500—700 м над рівнем моря, проте подекуди льодовики сягають аж вершин вузьких фіордів і часто стають причиною виникнення айсбергів. Тваринний і пташиний світ льодовиків досить різноманітний: тут можна побачити котиків, тюленів, чайок, альбатросів.

Справжніми господарями півдня країни є західні вітри. Вони приносять із собою сильні зливи, і якщо в Атакамі вологи дуже не вистачає, то на півдні її явно через край: протягом року в різних місцях цієї зони випадає від 480 до 5100 мм опадів. На відкритих схилах зливи, звісно, лютують частіше (там взагалі сонце виглядає всього 51 день на рік!). А от захищені від вітру місцини більш-менш гостинні. До речі, Чилійський архіпелаг, відкритий усім вітрам, є одним з найбільш вологих і дощових місць планети.

Зими тут теплі (+2—+8° С), а влітку температура повітря становить +11—+17° С. Саме на півдні в зимові місяці досить часто випадає сніг. Такі температурні умови дуже сприятливі для рослинності. Чилі — це зона густих лісів помірного типу, що складаються з південного буку, хвойних та лаврових дерев, непролазних чагарників. Подекуди зустрічаються заболочені місця, але й тут трапляються різноманітні хвойні дерева. Одначе з просуванням на південь дерева стають не такими високими. У зоні Маґелланової протоки та на острові Вогняна Земля вітри настільки сильні, а дощів випадає так мало, що більш-менш зручно себе почувають там тільки трави, верес, мохи, папороть та невелика кількість карликових дерев.

Тваринний та пташиний світ країни досить різноманітний. Найбільш цікавими для європейців є лами, вікуньї, кондори, рожеві фламінго та нанду (страуси Анд).

Населення Чилі становить 15 млн чоловік, причому його приріст є найнижчим у Латинській Америці й дорівнює всього 1,7% на рік. Дві третини чилійців — метиси, що походять від шлюбів індіанців та європейських переселенців. Крім того, на півдні країни мешкають представники індіанського народу араукана, на крайній півночі — невелика кількість індіанців аймара, а на острові Пасхи — окрема група людей, рапануйці (над тим, хто ж був їхніми предками, спеціалісти й досі сушать голову). Проте, якщо вірити даним останнього перепису населення, 10% чилійців вважають себе корінними мешканцями цієї землі.

Офіційною мовою країни визнана іспанська, якою говорить більшість жителів. Багато чилійців також володіють мовою араукано, німецькою, англійською та іншими мовами міжнаціонального спілкування.

Хоча церква Чилі згідно з законом відділена від держави, 80% тутешніх жителів є католиками. Тільки в останні 40 років місцеві священики стали відігравати велику роль у проведенні соціальних реформ у республіці. Раніше вони намагалися не втручатися в політичне життя. Крім католиків, у Чилі багато протестантів (13% населення) та іудеїв.

На жаль, заробітна платня, яку отримують 80% чилійців, не дає змоги людям утримувати сім’ї. Саме тому більшість укладених шлюбів розпадається і в країні існує високий відсоток покинутих дітей та сиріт. Дуже часто жінки завдяки тимчасовим заробіткам утримують дітей самі, поки хлопці та дівчата не зможуть заробляти собі на життя. Зате середній та вищий прошарки суспільства найчастіше мають великі родини — це данина традиції.

До Першої світової війни Чилі імпортувала тільки каву, чай, цукор, бавовну та харчові жири. Усі інші продукти харчування в необхідному обсязі вирощували та виробляли в країні. А мінеральну сировину, селітру, руди міді та заліза навіть експортували в значній кількості. Після війни республіка була відрізана від контактів з іноземними фірмами, тому структура місцевої економіки зазнала значних змін. У державі була налагоджена переробка корисних копалин, і Чилі вступила в нову фазу індустріалізації та урбанізації.

Сьогодні в країні ведеться видобуток руд металів, селітри, солі, вугілля, золота та срібла, нафти, міді, марганцю, молібдену, сірки, вольфраму, алюмінію та цинку.

Для вирощування сільськогосподарських культур у державі відведено вісім відсотків території. При цьому три чверті її займають зернові (пшениця, ячмінь, овес) та величезна кількість різноманітних овочів. Серед овочів лідирують картопля та цукрові буряки. Кукурудза (маїс) є кормовою культурою. Крім того, у країні вирощують також люцерну, віку, рис, перець та бобові. На півночі Чилі непогано себе почувають фруктові дерева будь-яких відомих сортів, ягоди та виноградники (місцеві вина експортуються до Європи та США). Навіть ківі спеціально завезли сюди з Нової Зеландії і тепер це — місцевий продукт!

Значну роль в економіці республіки відіграє також тваринництво: на півдні, в районі Пунта-Аренаса, вирощують овець, а в середній зоні — велику рогату худобу.

Оскільки ліси займають у країні великі площі, тут набула значного розвитку заготівля деревини; окремою статтею експорту Чилі є продаж буку, сосни та лавру. Республіка може також похвалитися дуже розвиненою сучасною рибною промисловістю. Цю країну знавці кулінарії вважають місцем, де можна знайти найсмачніші у світі морепродукти. Більша частина риби йде на виготовлення муки, яку експортують як добриво. Крім того, щорічно в Чилі добувають 170 000 тонн морських водоростей — з них отримують агар-агар, необхідний для харчової промисловості.

Сучасні промислові підприємства забезпечують країну пальним, текстилем, деревиною, цементом, радіоелектронікою, холодильниками, продукцією хімічної та харчової промисловості, морепродуктами. Перша велика транспортна компанія, яка почала здійснювати регулярні рейси між портами західного узбережжя Чилі та Ліверпулем, була заснована в 30-х роках XIX століття. Нині торговельний флот держави — п’ятий за розміром в Латинській Америці. Він здійснює як міжнародні перевезення, так і місцеві рейси.

Августо Піночет

У 1852 р. в республіці завершилося будівництво першої в Південній Америці залізниці. Протягом наступних років кількість маршрутів значно зросла, а в 1910 р. в країні почала діяти трансандська залізниця. Сьогодні система залізничних шляхів Чилі є однією з кращих в Латинській Америці, її довжина становить 6300 км. А найвисокогірніша лінія перетинає Анди на висоті 4500 м. У республіці досить багато автомобільних доріг, але заасфальтовано хіба що восьму частину з них. Зате велика кількість внутрішніх та міжнародних авіаліній обслуг овують усю територію держави і дають змогу швидко та зручно дістатися до багатьох інших країн.

Система освіти Чилі вважається кращою в Латинській Америці. Восьмирічна освіта є обов’язковою. Після закінчення початкових класів учні можуть продовжити навчання в ліцеї (державній середній школі) чи в коледжі (приватному чи духовному навчальному закладі). їхня програма розрахована на шість років. У республіці діють 20 університетів, Школа мистецтва (найдавніший навчальний заклад Західної півкулі), численні професійні училища та технікуми.

Льодовик на півдні Чилі

Що стосується місцевої культури, то вона має переважно іспанські корені. Але такого розмаїття пам’яток архітектури колоніального періоду в Чилі, на відміну від Перу, Еквадору чи Мексики, немає. До того ж більша частина споруд початку колонізації країни була зруйнована численними землетрусами. Вони бувають у республіці часто й призводять до руйнування споруд і загибелі людей.

Сучасний уряд країни підтримує бібліотеки, музеї, культурні центри. Національна столична бібліотека є однією з найкращих у Латинській Америці. Понад сто провінційних бібліотек теж добре обладнані і мають значний фонд літератури. З музеїв найбільш цікавими є Національний історичний, Національний природничої історії, Національний музей мистецтв (тут експонуються переважно колекції чилійського живопису та місцевої скульптури). Туристам варто побувати також і в музеях міст Вальпараїсо, Тальке, Консепсьйон.

Але найкрасивішими та найзнаменитішими місцями цієї республіки є все ж таки не музеї, а природні утворення: озера Чунгара, Місканті та Суріре (останнє є солоним і мовою індіанців аймара означає «страус»), вулкани Парінакота, Осорно (ця гора має ідеальну конічну форму), Кальбуко та Тронадор, Сан-Педро-де-Атакама, знаменита Долина гейзерів серед північної пустелі, археологічні пам’ятки Копакілья та Сапауїра, величні гранітні вежі Торрес-дель-Пайне, великі заповідники. А один з них, який вважається чи не найкрасивішим у світі, Патагонія, вартий окремої розповіді. Там збереглися останні куточки незайманої природи, вражаючі ландшафти та багато видів тварин і птахів. Ще одне диво знаходиться неподалік від порту Ікіке. Це — невідомого походження величезні наскельні малюнки IX століття.

Якщо ви потрапите до Чилі, нарікати щодо свого вибору вам не доведеться. Тут усе цікаво: рослинність, тварини, будівлі, люди. Місцеві жителі, до речі, на диво спокійні, навіть трохи флегматичні, добрі. Але самі вони про себе говорять не дуже чемно: «Чилійці — суміш іспанців з індіанцями. Перші — ледацюги, другі — п’яниці. Так що ми — ледащо й п’яниці водночас».