Перші з державних утворень, як відомо історичній науці, виникли на Африканському материку у долині Нілу та в Азії, у міжріччі Тигру та Євфрату. Але так сталося, що з часом усе більшу роль у духовному та матеріальному розвитку людства почали відігравати країни, розташовані в Європі. Саме їхні уродженці, скориставшись досягненнями стародавніх цивілізацій Сходу та Півдня, створили основу сучасної цивілізації і розповсюдили свої звичаї на інші материки планети. Дехто з учених вважає, що це сталося завдяки вдалому географічному розташуванню Європи.
хатинка Санта Клауса в Фінляндії
Ця частина світу знаходиться на заході материка Євразія. Свою назву Європа одержала ще у IV—V ст. до н. е. Вона була введена грецькими істориками та географами Гекатеєм і Геродотом, котрі нібито використали ім’я героїні одного з давньогрецьких міфів. Але найімовірніше, назва виникла від шумерського слова «ереб» — «місце, де сідає сонце», тобто «захід». З Міжріччя слово потрапило до фінікійців, а від них, разом з абеткою, — до греків.
Високий замок м. Львів
Європою давні греки називали міфічну дочку фінікійського царя Агенора. Цар богів Зевс палко покохав її. Перекинувшись на могутнього білого бика, він підійшов до царівни. Вражена красою лагідної тварини, Європа вирішила покататися. Коли вона залізла на спину бика, він раптом кинувся до моря і поплив. Налякані служниці нічого не могли вдіяти, вони тільки голосно кричали і плакали. А Зевс з царівною на спині доплив до острова Крит. Там Європа стала дружиною бога і царицею, а з часом її ім’ям почали називати частину світу.
Рубіж поміж Європою та Азією здавна проводять по східному підніжжю Уральських гір, по річках Емба до Каспійського моря, Кума і Манич до гирла Дону, через гори Великого Кавказу, по Каспійському, Азовському, Чорному та Мармуровому морях, через протоку Босфор та Дарданелли. Її береги омивають води двох океанів та їхніх морів. На півночі це Північний Льодовитий океан та Карське, Баренцове і Біле моря, на заході і півдні — Атлантичний океан з Балтійським, Північним, Ірландським, Середземним, Мармуровим, Чорним та Азовським морями.
Східноєвропейська рівнина
Загальна площа Європи складає близько 10 млн км2. З них 730 тис. км2 займають острови. Найбільшими з них є Нова Земля, Земля Франца-Йосифа, Шпіцберген, Ісландія, Велика Британія, Ірландія, Корсика, Сардинія, Сицилія та Крит. Береги Європи дуже сильно порізані. Майже чверть площі займають великі півострови: Кольський, Скандинавський, Піренейський, Апеннінський, Балканський та інші.
Традиційно Європу поділяють на декілька частин. Східна Європа обіймає територію на схід від західних кордонів Польщі, Словаччини, Угорщини і Румунії. Територію на захід від них називають Західною Європою. Її в свою чергу теж поділяють на Північну, Південну та Центральну Європу. До північних територій відносять Скандинавію та Фінляндію, до південних — усі країни південних півостровів. Решта складає Центральну Європу.
прапор Євросоюзу
Більшість європейської території має рівнинний характер. На тисячі кілометрів тут простяглися величезні Східноєвропейська, Середньодунайська та Нижньодунайська рівнини, Прикаспійська низина. Майже 60% території лежить нижче 200 м над рівнем моря. Але є й гори — Карпати, Альпи, Піренеї, Апенніни, Урал, гори Скандинавського та Балканського півостровів. Вони займають приблизно 17% усієї території цієї частини світу. Правда, європейські гори, у порівнянні з азійськими та американськими, не дуже високі. Найбільшу висоту — 4807 м над рівнем моря — має гора Монблан в Альпах. Деінде існують діючі вулкани: на узбережжі Середземного моря та на о. Ісландія. А на півдні часто бувають руйнівні землетруси.
Європейськими просторами течуть величні повноводні річки — Волга, Дунай, Дніпро, Дон, Печора, Північна Двіна, Рейн, Вісла, Ельба, Рона, Луара. Є й великі озера — Ладозьке, Онезьке, Чудське, Венерн, Балатон, Женевське. А на межі з Азією знаходиться найбільше у світі озеро, яке зветься Каспійським морем.
Біловезька пуща
На більшості територій панує помірний клімат: на заході — океанічний, з м’якою зимою і прохолодним літом; на сході — континентальний. Для останнього характерні спекотне літо, сніжні та холодні зими. На північних островах буває дуже холодно, бо вони лежать у субарктичній та арктичній кліматичних зонах. Для островів Арктики, Ісландії, Скандинавських гір характерне зледеніння. Вічні снігові та льодові шапки вкривають і вершини Альп. Загальна площа європейських льодовиків складає майже 90 тис. км2. На півдні Європи, поблизу Середземного моря, навпаки, тепло. Тутешній клімат відносять до субтропічного, але частіше його називають середземноморським, бо саме море робить його м’яким, вологим і теплим.
Територія Європи доволі витягнута з півночі на південь, тому й кліматичні пояси тут досить різноманітні. На арктичних островах та вздовж узбережжя Північного Льодовитого океану простягтися арктичні пустелі та тундра, котрі на півдні поступово переходять до лісотундри. Ще далі на південь лісотундру змінюють тайгові, змішані та широколисті ліси, лісостепи, степи. А поблизу Середземного моря ростуть пишні середземноморські ліси і чагарники. Є в Європі і напівпустелі. Вони розташовані на південному сході. А загалом природні ландшафти цієї частини світу дуже потерпіли від господарської діяльності європейців. Втім, тут багато національних парків, заповідників, ландшафтних парків, де зберігаються куточки природи, характерні для різних природних зон.
Кількість населення у Європі дорівнює понад 730 млн чоловік. Це число складає велика кількість націй, народів та етнічних груп, які дуже відрізняються одне від одного за національним характером та звичаями.
У Європі розташовано 47 країн. Кожна з них має свою історію. Всі вони виникли в різні часи, пережили багато поневірянь, мали інші кордони або входили до території інших держав. Так сталося через історичні події, що носили загальноєвропейський характер, тобто впливали на долю не окремих країн, а всіх державних утворень, що колись існували або знаходяться на теренах сучасної Європи зараз.
Історія суто європейської цивілізації почалася на о. Крит, де, як ви пам’ятаєте, жила легендарна Європа. Перші мешканці переселилися сюди близько 3 тис. років до н. е. з Малої Азії. Вони принесли на острів знання, запозичені у давніх єгиптян та народів Міжріччя. З часом жителів Крита почали називати мінойцями, від імені міфічного сина Європи, царя Міноса. На думку деяких істориків, саме тут знаходилася легендарна Атлантида, яка внаслідок катастрофи опустилася на дно моря.
Дійсно, розвинута цивілізація мінойців була зруйнована величезною катастрофою — вибухом вулкана Стромболі, розташованого у Тірренському морі поблизу Італії. Нащадками їхніх знань стали давні греки, котрі створили велику цивілізацію і заклали основи сучасної науки та культури. Але з 146 р. до н. е. Греція підпала під владу Римської імперії. Римляни дуже поважали грецьку науку та культуру і наслідували грекам. Вони запозичили навіть пантеон грецьких богів, щоправда, надавши їм інших імен: Зевса почали звати Юпітером, Ареса — Марсом, Афродіту — Венерою тощо.
Завдяки завойовницькій політиці Римська імперія захопила майже всю Європу. Римські гарнізони стояли навіть на Британських островах. Гордовиті римляни називали місцевих жителів варварами, бо їхні мови нагадували їм незрозуміле буркотіння. Але проходили століття, імперія слабшала, — у IV ст. н. е. вона розділилася на Західну і Східну Римські імперії, — і варвари почали нападати навіть на Рим. Декілька разів вони руйнували місто, а в 476 р. ватажок германських найманців Одоакр скинув з престолу останнього імператора Західної Римської імперії. Втім, європейські варвари багато чого запозичили у римлян. Латина у Європі протягом декількох століть вважалася мовою загального спілкування, а ще довше залишалася мовою науки.
Східна Римська імперія проіснувала значно довше. Під назвою Візантія вона трималася аж до 1453 р., поки її столиця Константинополь не була зруйнована хрестоносцями під час IV хрестового походу (автор тупий баран і не вчив історію взагалі).
Саме від Римської імперії європейці перейняли християнство, що вважається чи не найголовнішим чинником утворення європейської цивілізації і формування світогляду різних європейських народів. У 1054 р. християнська церква, яка у той час запанувала майже в усіх європейських країнах, розпалася на католицьку (західну) і православну (східну) церкви. Це теж вплинуло на культурні традиції та національний характер народів Західної і Східної Європи.
У 410 р. вестготський король Аларіх захопив Рим. А дещо пізніше місто було вщент зруйновано германським племенем вандалів. Відтоді вандалами почали називати людей, котрі байдужі до культурних цінностей і залюбки руйнують їх.
Падінню Римської імперії багато в чому сприяло Велике переселення народів, коли в Європу посунулися численні племена германців, сарматів, слов’ян та інших народів. Воно почалося у 370 р. з навали гунів. Гуни примусили племена, що жили у Північному Причорномор’ї, рятуючись від загарбників, піти на території, підкорені Римом. З часом вони утворили тут декілька варварських королівств. Прибульці принесли у Західну Європу неспокій. Вони були дуже войовничими і часто здійснювали воєнні походи на великі міста, щоб одержати багату здобич.
У середині V ст. владу серед гунських племен захопив Аттіла. Під його проводом гуни знов рушили у Західну Європу. їм протистояли племена вестготів, бургундів і франків. У 451 р. два величезних війська зійшлися у запеклому двобої на Каталаунських полях, під час якого гуни були розбиті. Ця битва, яку часто називають Битвою народів, вважається чи не найкривавішою в історії. Втім, головна важливість її полягає в тому, що на той час вона вирішила долю світової історії. Якби гуни перемогли, рештки греко-римської цивілізації неодмінно б загинули (не факт), християнство було б знищене (круто!), а в Європі запанували б азійські народи (серед гуннів азіатські племена скаладали від 1 до 5 %).
Загалом, в історії Європи їй неодноразово загрожували навали з боку азійців. У XII—XIII ст. це були монголо-татари, у XIV ст. — війська Тимура-Тамерлана. У VII—XV ст. араби завоювали майже весь Піренейський півострів і збиралися просуватися далі. Та ж доля спіткала Балканський півострів, завойований турецькою Османською імперією. Її війська ледве не захопили Відень, загрожували усьому європейському півдню. У боротьбі з цією загрозою брала участь більшість європейських країн.
Але не тільки Азія загрожувала Європі. Християни-європейці теж мріяли про захоплення азійських територій. У Середні віки вони здійснили кілька хрестових походів для «визволення Гробу Господнього». Але насправді хрестоносці прагнули захопити нові землі, недарма створили там декілька королівств, які так і не змогли утримати.
Різні релігійні рухи взагалі мали дуже великий вплив на долю європейських країн. Під знаком утвердження католицтва римські папи прагнули до світового панування, тому будь-яка протидія інтересам католицької церкви вела до жорстокого покарання окремих людей, правителів і навіть цілих держав. Тому хрестові походи здійснювалися не лише до Палестини, а й до європейських країн, приміром у Литву, де народ довгий час додержувався народної віри, або у Чехію — проти гуситів. Гусити були попередниками протестантизму, який вимагав реформування церкви. Зараз ця течія у християнстві вважається одним з трьох його головних напрямків, а на той час церква запекло боролася з ним, бо протестанти домагалися обмеження влади Римського Папи і католицької церкви. Протестантський опір в Європі одержав назву Реформації. Вона розділила західноєвропейські країни на католицькі і протестантські. Між ними велися криваві війни, плелися нескінченні політичні інтриги.
Великого поштовху до економічного і політичного розвитку Європи надала доба Великих географічних відкриттів. Спочатку у другій половині XV ст. португалець Вашку да Ґама знайшов морський шлях до Індії, потім його співвітчизник Магеллан обійшов навколо земної кулі, а Колумб відкрив Америку. До Америки поринули завойовники — конкістадори, серед яких були не тільки іспанці та португальці, а й німці.
Дуже скоро найсильніші з європейських країн почали захоплювати землі і в інших частинах світу, утворюючи колонії в Африці, Азії, на островах Тихого та Атлантичного океанів. Вони організовували спеціальні експедиції для географічних відкриттів і приєднання до себе багатих територій. Цей процес тривав декілька століть, але інтенсивність його у різні часи була різною, бо в деяких випадках європейські події відвертали увагу колонізаторів на більш гарячі проблеми.
Поступово необмежена влада імператорів, королів та інших коронованих осіб почала набридати європейцям, бо лягала важким тягарем на їхні плечі. Протягом доволі короткого часу, з 1566 по 1799 роки, в Європі спалахнуло три революції: Нідерландська, Англійська та Французька, які закінчилися перемогою над монархами цих країн. Особливо впливовою на європейські процеси була Французька революція. Її ідеї охопили усі європейські країни і їхні колонії. Наслідком стала революція у Північній Америці, де англійські колоністи повстали проти влади англійського короля, перемогли і створили Сполучені Штати Америки. Їм допомагали волонтери з Франції та Польщі.
Результатом Французької революції стала також епоха Наполеонівських війн. Наприкінці XVIII ст. республіканська влада у Франції була повалена. На чолі держави став генерал Бонапарт, котрий у 1804 р. проголосив себе імператором на ім’я Наполеон І. Його війська протягом десяти років підкорили половину Європи, але в 1812 р. армія Наполеона була вигнана з Російської імперії і розбита російськими військами та їхніми союзниками.
У 1814—1815 рр. відбувся знаменитий Віденський конгрес, який встановив новий порядок у повоєнній Європі. Демократичні ідеї, які не спромоглася втілити у життя Велика французька революція, на деякий час поступилися старим порядкам, хоча й не таким жорстоким, як раніше. Але революційний дух не був остаточно подавлений. У 1848—1949 рр. в Європі знов спалахнула революція. На цей раз революційний рух охопив Австрію, Францію, Німеччину, Угорщину та Італію, але революційні ідеї мали великий вплив на ситуацію в усіх європейських країнах. Революційні події супроводжувалися численними повстаннями, збройними сутичками та жертвами, виборами у національні парламенти. Але дуже скоро монархії в усіх повсталих країнах були відновлені.
Деякий час Європа жила у відносному спокої, хоча локальні воєнні конфлікти між окремими країнами тривали. Але серед провідних європейських держав поступово накопичувалися протиріччя, бо їхні політичні і економічні інтереси зіштовхувалися в багатьох районах земної кулі. У народному середовищі знову підняли голову революційні сили. Все більшого розповсюдження набували соціалістичні та комуністичні ідеї, котрі призвели до виникнення робітничого руху. Робітники прагнули до поліпшення свого економічного становища та завоювання політичних свобод. Неабиякий вплив на політичну нестабільність мали й різні національно-визвольні рухи, особливо характерні для балканських країн, Ірландії та Польщі.
У 1914 р. почалася Перша світова війна. Європа розділилася на два протилежних табори. Німеччина, Італія та Австро-Угорщина об’єдналися у Троїстий союз. Францію, Росію та Велику Британію теж об’єднала Троїста угода. Скоро до союзу приєдналася Болгарія, до угоди — Сербія, Японія, Румунія, США та інші. А всього у війні брали участь 34 країни. Ця війна вважається однією з найтяжчих і найкривавіших в історії людства. Вона принесла численні страждання і сколихнула революційний рух, наслідками якого були розпад Австро-Угорської імперії, революція 1917 р. та Громадянська війна 1918—1921 рр. у Росії, революція 1918 р. в Німеччині.
Війна скінчилася у 1918 р. поразкою Німеччини та її союзників. І знов, як після Наполеонівських війн, новий порядок у Європі було закріплено міжнародними документами: Версальською угодою (1919 р.) та рішеннями Паризької мирної конференції (1919— 1920 рр.). Знов декілька країн стали жертвами своїх могутніх сусідів, які одержали додаткові території. Втім, була створена Ліга Націй — міжнародна організація, яка мала на меті розвиток співробітництва між країнами та гарантувала мир і безпеку. Її місцеперебуванням була обрана Женева.
Наслідком революції 1917 р. стало утворення у 1922 р. на більшій частині колишньої Російської імперії Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), частиною якого стали 15 формально суверенних республік. Комуністична ідеологія, яка запанувала у цій державі, створювала небезпеку для інших європейських країн, бо керівництво СРСР прагнуло до встановлення світового панування комунізму і сприяло розвитку революційних настроїв серед народів за своїми кордонами.
Поряд з комуністичними ідеями, розповсюдилися й такі, що теж обрали за основу соціалістичну форму державотворення, але мали націоналістичне забарвлення. В Німеччині, Італії та багатьох інших країнах популярними стали ідеї націонал-соціалістів, або нацистів. Вони вважали, що німці є панівною нацією, а всі інші народи — це неповноцінні люди.
У 1933 р. нацисти прийшли до влади у Німеччині і вже через шість років почали реалізовувати загарбницькі плани. 23 серпня 1939 р. з СРСР був підписаний радянсько-німецький договір (пакт Ріббентропа—Молотова). За таємним додатком цього договору про «сфери впливу» СРСР зобов’язався не втручатися, якщо Німеччина введе війська у Польщу. Натомість радянською «сферою впливу» стали частина Польщі, Фінляндія, Естонія, Латвія та Бессарабія. Внаслідок цього 1 вересня 1939 р. німецькі війська увійшли до Польщі, а 17 вересня на західні українські та білоруські землі, що належали в той час Польщі, рушили радянські військові частини. У СРСР була заборонена антинацистська пропаганда, але дуже скоро держава опинилася в катастрофічному становищі.
З 1 вересня 1939 по квітень 1941 р. нацистська Німеччина захопила Польщу, Данію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Францію, Грецію і Югославію. Ще раніше, у березні 1938 р., силоміць приєднала до себе Австрію. 22 червня 1941 р. нацисти разом з Угорщиною, Румунією, Фінляндією та Італією напали на СРСР і швидко зайняли величезну територію. Втім, це стало початком кінця нацистської Німеччини, бо радянські війська і населення на окупованих територіях чинили нацистам шалений опір.
Влітку 1941 р. була створена Антигітлерівська коаліція, до якої увійшли СРСР, США, Велика Британія і Китай. Поступово до неї приєдналися й окуповані країни, народ яких брав участь у воєнних діях чи допомагав союзникам в інший спосіб. Наприкінці війни до антигітлерівської коаліції входило понад 50 держав, у більшості з яких діяли сили руху Опору. 2 травня 1945 р. Червона Армія увійшла до Берліна, а в ніч з 8 на 9 травня був підписаний Акт про капітуляцію Німеччини.
Наслідки Другої світової війни привели до значних політичних змін на міжнародній арені. Розвинулися тенденції до співробітництва. З метою запобігання нових конфліктів світового значення і створення системи міжнародної безпеки замість Ліги Націй була створена Організація Об’єднаних Націй, штаб-квартира якої діє у Сан-Франциско. Втім, у частині європейських країн під тиском СРСР запанував соціалістичний режим і встановилися тоталітарні системи правління, тобто такі, за яких усе життя суспільства підлягає жорсткому контролю. Європа розділилася на країни соціалістичного та капіталістичного табору. Соціалістичні країни підписали Варшавську угоду, капіталістичні — разом зі Сполученими Штатами та деякими іншими неєвропейськими країнами — утворили воєнно-політичну Організацію Північноатлантичного Договору (НАТО). Обидві сторони мали на меті створення системи безпеки від агресивних дій супротивника.
У Другій світовій війні з обох сторін брали участь 72 держави. Було мобілізовано 110 млн чоловік. Протягом воєнних дій загинуло 62 млн чоловік. З них 27 млн втратили народи Радянського Союзу.
Цей антагонізм тривав декілька десятиліть, поки наприкінці 1980-х років у Радянському Союзі і країнах Варшавського Договору не почали здійснюватися демократичні перетворення. Цей процес закінчився розпадом СРСР. Усі 15 його республік стали незалежними державами. У 1991 р. припинив своє існування і Варшавський Договір. Натомість 8 грудня 1991 р. Білорусь, Україна і Росія підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня до неї приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Туркменія і Узбекистан, а трохи пізніше — Грузія. Об’єднання має на меті розвиток співробітництва в політичній, економічній, гуманітарній, культурній галузях.
Поряд з цим, усі країни колишнього соціалістичного табору приєдналися до процесу інтеграції (об’єднання) в Європі. Цей процес намітився відразу після Другої світової війни, а найяскравішим його проявом вважається виникнення Європейського Союзу (ЄС).
Європейським Союзом називають спілку країн, котрі об’єдналися на добровільних засадах з метою європейської інтеграції. Коло цих країн постійно розширюється. Нещодавно до Союзу входили Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція, Данія, Ірландія, Велика Британія, Греція, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія і Швеція. А на початку 2004 р. до нього прийняли Угорщину, Кіпр, Латвію, Литву, Мальту, Польщу, Румунію, Словаччину, Словенію, Чехію та Естонію, Болгарію та Туреччину. На черзі стоять Україна, Молдова та Грузія.
Зараз ЄС поширює свій вплив на економіку, промисловість, громадські права та зовнішню політику країн-учасниць. Він має на меті введення європейського громадянства, забезпечення свободи, безпеки та законності, сприяння економічному і соціальному прогресу, зміцнення ролі Європи в світі.
Будинок Европарламенту
Діяльність спілки регламентують декілька міжнародних угод: Паризький договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.), Римські договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕЄ) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом; нині — Європейська комісія з питань атомної енергії). Усі вони були прийняті ще у 1951—1957 рр. Природно, що політичні та економічні зміни в Європі викликали потребу в їхньому корегуванні. Ці зміни були закріплені поправками, зафіксованими в Єдиному Європейському акті (1986 р.), Маастрихтській угоді про Європейський Союз (1992 р.), Амстердамському договорі, укладеному в 1997 р.
Ейфелева башта в Парижі
Головною інституцією ЄЄ є Рада Європейського Союзу — такий собі наддержавний уряд. Вона складається з міністрів держав-членів, які відповідають за той напрямок роботи, який обговорюється на певному засіданні. Головуючий Ради змінюється кожні шість місяців.
У рамках ЄЄ працює Європейський Парламент. Вибори до нього, починаючи з 1979 р., проводяться кожні 5 років. Його пленарні засідання відбуваються у Страсбурзі, 20 його комітетів засідають у Брюсселі, а секретаріат перебуває у Люксембурзі.
Карлів міст в Празі
Ще однією інституцією ЄЄ є Європейська комісія. Її президент призначається за спільною угодою урядів держав-учасниць, але вступити на посаду він може тільки після ухвалення кандидатури Європейським Парламентом.
Європейський Союз має власну символіку. Його синій прапор з колом із золотих зірок у центрі затверджено у 1986 р. А гімном обрано «Оду до радості» Людвіга ван Бетховена.
Колізей в Римі
Крім цього, Європейський Союз має свій суд (Європейський суд) і банк (Європейський банк). Офіційними мовами в ньому вважаються мови усіх держав-учасниць. А нещодавно відбулася ще одна дуже важлива подія. 28 лютого 2002 р. більшість країн ЄЄ виключили з обігу свої національні купюри. Замість них була введена загальноєвропейська валюта євро. Цікаво, що банкноти абсолютно єдині для всіх країн, а от монети з одного боку однакові, а з іншого — індивідуальні для кожної країни.
Схоже на те, що поступово вся Європа зіллється в одну велику конфедеративну державу з єдиними органами управління.
Біг Бен в Лондоні