Острівна держава, розташована в Південно-Східній Азії, на Великих та Малих Зондських, Молуккських островах та західній частині острова Нова Гвінея. Це — найбільший у світі архіпелаг, до складу якого входить понад 13 600 островів (за окремими даними — понад 17 500), що простягайся вздовж екватора; тільки близько 1000 з них мають постійне населення. Площа Індонезії становить 1919,5 тис км2 (довжина території з заходу на схід становить приблизно 5150 км, а з півночі на південь — 1800 км) в адміністративному плані поділяється на 24 провінції, дві особливі адміністративні одиниці та один метрополітенський округ. Столицею Індонезії є Джакарта. На території держави мешкає близько 211,8 млн людей.
прапор Індонезії
Молуккська протока відокремлює Індонезію від Західної Малайзії та Сінгапуру, моря Сулу та Сулавесі — від Філіппін, а Тиморське та Арафурське моря — від Австралії. На Калімантані (Борнео) країна має кордон зі Східною Малайзією, а на острові Нова Гвінея — з Новою Гвінеєю. Акваторія Індонезії становить 7,9 млн км2.
Індонезійський краєвид
Сучасна назва держави в перекладі з грецької мови означає «острівна Індія» і вживається з кінця XIX ст. А ось давня назва — Нусантара — в перекладі з малайської звучить як «острівна країна». Історія Індонезії дуже давня. Перші державні утворення виникли тут ще в II—V ст. Протягом XIII—XV ст. яванське феодальне князівство Маджапахіт володіло майже всією територією сучасної Індонезії. Першими з європейців у цій державі з’явилися португальці, а згодом і голландці. Це сталося в XVI ст., і через 200 років чужинці захопили майже всю Яву. А в XIX та на початку XX ст. підкорення країни було завершено. Щоправда, самі індонезійці були далеко не в захваті від того, що на їхній території порядкували європейці. Місцеве населення неодноразово піднімало з цього приводу повстання, які жорстоко придушувались. Незважаючи на це, національно-визвольний рух набирав сили. Нарешті, англійські та нідерландські війська зазнали глобальної поразки від індонезійців. 17 серпня 1945 р. незалежність Індонезії була проголошена й офіційно визнана багатьма державами світу. У серпні 1950 р. державу проголосили унітарною республікою.
Індонезії довелося пережити важкі часи, коли влада перебувала в руках командування армії, відбулися масові народні виступи, були проблеми з визнанням незалежності Східного Тімору, певний час країна перебувала під опікою ООН. Індонезія є республікою, на чолі якої стоїть президент; вищим органом державної влади в країні є Народний консультативний конгрес, а головним законодавчим органом — парламент.
мапа Індонезії
Індонезія — країна, яка лежить водночас у трьох часових поясах. Значну частину її території займають гори. На острові Нова Гвінея вони, наприклад, мають висоту понад 4000 м. Саме на цьому острові знаходиться найвища точка країни — гора Карстренс (5040 м). Нижчими за неї є суматранська гора Керінчі (3800 м), калімантанська Кінабалу (4100 м), сулавесійська Рантекомбола (3440 м). А скельні масиви Яви мають грізну окрасу — вулканічні конуси. Одинадцять із цих велетнів сягають висоти понад 3000 м. Найвищим на Яві є вулкан Семеру (3676 м). Взагалі, у країні більше 500 вулканів, і 100 з них — діючі. Оскільки Індонезія перебуває на стику двох тектонічних зон, на її території відмічена висока сейсмічність та інтенсивний вулканізм. Найбільшого клопоту місцевим жителям завдає горезвісний велетень Кракатау в Зондській протоці. Саме він 1883 р. став причиною руйнування острова та загибелі понад 36 тис. людей. Викид попелу, що стався при виверженні Кракатау, мав суттєві кліматичні наслідки: середня температура земної поверхні знизилася на кілька градусів. Але найсильнішим на землі за останніх 500 років вважається виверження вулкану Тамбору в 1815 році. Тоді попіл, що потрапив до атмосфери, суттєво знизив сонячне випромінювання на поверхню планети, і через це клімат на землі став більш холодним: сезонні сніги в Північній півкулі почали танути тільки в червні, а в серпні починалися вже нові заморозки.
Там, де гори неохоче поступаються місцем западинам та рівнинам, буяють вологі тропічні ліси. Численні річки стали причиною того, що більшість низин Індонезії дуже вологі і часом підтоплені. Товстий шар торфу на таких землях не дає можливості сподіватися на велику врожайність у сільському господарстві. Щоправда, в Індонезії існують досить родючі ґрунти, особливо там, де вони сформувалися на вулканічних породах. На жаль, ареали таких сільськогосподарських «оазисів» невеликі.
Острови держави дуже різні за розмірами. Найбільшими є Нова Гвінея, Калімантан (Борнео), Сулавесі, Суматра, Ява. Крім того, до складу країни входить багато невеличких коралових атолів та поодиноких скель. Частина островів Індонезії належить до так званої Зондської платформи. Колись це був масив суходолу, який з’єднувався з материковою Південно-Східною Азією, а згодом опустився під воду, залишивши на згадку про себе острови, моря та протоки. А от Танібар, Ару, Кей та частина Нової Гвінеї — складові Сахульського шельфу. Вони є продовженням Австралійського континенту, затопленого Арафурським морем. Починаючи з Сулавесі в західному напрямку пролягає Зондська (Бірмано-Яванська) гірська дуга — частина Гімалайської складчастої системи.
вулкан Семеру
Клімат Індонезії — екваторіальний та субекваторіальний. Завдяки цьому в низинах температура повітря протягом року коливається від +25° до +27° С. У горах, звичайно, трохи прохолодніше, але й там досить тепло як влітку, так і взимку.
Зате сезонні та просторові коливання кількості атмосферних опадів тут досить відчутні. «Дякувати» за це треба мусонам. Дощі в Індонезії йдуть переважно під час західного мусону — з грудня по березень. Східний мусон щороку приходить сюди в червні—липні і приносить із собою зливи аж до кінця вересня. Протягом року кількість опадів становить 2000— 4000 мм. Звичайно, існують і місцеві аномалії. Однією з них є місто Палу на заході Сулавесі: воно перебуває в «дощовій тіні», тому щороку отримує від природи в «подарунок» не більше 530 мм опадів. Зате місто Паданг (острів Суматра), що розташоване на тій же широті, може похвалитися 4200—4500 мм опадів.
Рослинність країни дуже багата. Майже 90% Індонезії покривають мусонні та вологі тропічні ліси (крім Яви та Балі), які подекуди перемежовуються саванами та рідколіссями. Взагалі, тут чудово себе почувають понад 35 тис. видів рослин. У районах висотою 450—900 м над рівнем моря можна побачити рослини помірної зони, а на висотах понад 1500—1850 м їх змінюють гірська гілея та моховий тропічний ліс. Вологі ліси найчастіше мають три яруси. Перший «поверх» становлять дерева висотою до 50 м, другий — зімкнуті крони 25—30-метрових дерев, третій — молода парость та чагарники. У мусонних лісах особливого розповсюдження набули тик, численні види бамбука, евкаліпт та інші складові австралійської флори. До речі, в Індонезії росте найдовша рослина світу — ліана ротанг («чортів канат»), з якої виготовляють чудові плетені меблі. Крім того, саме на цих островах є такі рослини, як отруйний анчар та непентеси, — рослини, що їдять комах.
Прибережна частина островів — царство мангрових боліт, яке несподівано поступається місцем чудовим піщаним пляжам в оточенні струнких пальм.
індонезійський храм Боробудцур
Фауна Індонезії напрочуд різноманітна. Вона включає представників як азіатського, так і специфічного австралійського тваринного світу. На заході країни водяться слони, два види носорогів, буйволи та подекуди навіть тигри. На островах Сулавесі та Тімор можна побачити кілька видів азіатських приматів (людиноподібних мавп, орангутангів, гібонів та напівмавп тупайї). Східніше поширені азіатські птахи, плазуни та комахи. Серед пернатих представників фауни слід назвати павича, райського птаха, птаха-носорога, казуарина та численні види папуг. А в провінції Іріан-Джая на острові Нова Гвінея більшість «братів менших» є представниками австралійського сімейства сумчастих. Цю особливість вперше помітив у XIX ст. А. Р. Уоллес, який умовно позначив межу, що поділила тваринний світ Індонезії на азіатський та австралійський. Зате змії та крокодили таких «кордонів» не визнають — вони водяться майже на всіх островах. Крім того, у місцевих водах живе безліч видів акул. Місцева фауна налічує й чимало ендеміків, тобто видів, що їх можна зустріти тільки в даному районі. Найвідомішими з них є орангутанг та гігантський дракон-варан з острова Комодо.
За кількістю населення Індонезія посідає четверте місце у світі після Китаю, Індії та СІЛА. В містах мешкають понад 34% людей. Нині в столиці, наприклад, живе понад 10 млн людей, у Сурабаї — 3,8 млн, у Семарангу — 2,4 млн, у Бандунгу — більше 3,2 млн людей.
Острови країни заселені дуже нерівномірно. Наприклад, на Яві (близько 7% території Індонезії) мешкають майже 60% жителів держави. А ось у провінції Іріан-Джая (22% території) зосереджено тільки 1% індонезійців. Острів Калімантан, укритий вологими тропічними лісами, теж є майже безлюдним. Через це влада почала проводити програму трансміграції, яка передбачає переселення частини жителів Яви, Мадури, Балі та Ломбока в малонаселені частини країни. Щоправда, такі примусові заходи не дали вагомого результату.
Державною мовою в країні визнана індонезійська. Цією мовою проводять навчання в усіх державних школах, нею спілкуються освічені індонезійці та й узагалі всі мешканці міст. У сільській місцевості використовуються мови яванська, сунданська та мадурська. Мови всіх народностей Індонезії мають суттєві відмінності, але всі вони належать до однієї малайсько-полінезійської сім’ї (винятком є папуаські мови, поширені на сході країни).
Взагалі ж, в Індонезії мешкають близько 300 етнічних та племінних угруповань, кожне з яких має власну мову, характерні звичаї та специфічну соціальну організацію. Наприклад, на Яві типова родина складається з подружжя та дітей, є самостійною в побуті й не підтримує тісних стосунків з іншими родичами. А на Балі поширені численні родини, де кілька братів із жінками та дітьми живуть разом зі своїми батьками.
Типове індонезійьке поселення
Цікаво, що донедавна невеликі племена з Калімантану, Сулавесі, Малих Зондських та Молуккських островів були ізольовані від зовнішнього світу. Частина таких островитян веде напівкочовий спосіб життя, а їхні мови й досі залишаються недослідженими.
Більшість жителів держави є мусульманами (90%). Але в Індонезії також багато послідовників християнства, буддизму, іудаїзму, анімізму та конфуціанства.
Грошова одиниця країни — індонезійська рупія.
Країна належить до категорії аграрно-індустріальних. У сільському господарстві мирно співіснують великі державні та іноземні плантації й невеличкі приватні селянські господарства. Переважну частину експортної продукції становлять урожаї каучуконосів, кокосових та масличних пальм, кави, чаю, какао, агави, тютюну, прянощів, цукрової тростини та хінного дерева ( Індонезія є головним у світі постачальником кори з нього). Крім того, в державі вирощують рис, кукурудзу, просо, сою, арахіс, сагову пальму, батат та численні фрукти (ананаси, близько 300 сортів бананів, манго, папайю, дуріан та інші). А ось тваринництво в Індонезії майже не розвинене. Зате тут добре розвинене рибальство, морський промисел та розведення риби.
У державі досить успішно займаються заготівлею деревини та гірською промисловістю, видобуванням та переробкою нафти (перше місце в Південній та Південно-Східній Азії), видобуванням газу (шосте місце у світі, а за його експортом — перше), олова (друге місце у світі), вугілля, бокситів, мідних та нікелевих руд (четверте місце у світі), азбесту, асфальту, фосфоритів, золота, срібла та солі. Непоганими темпами розвиваються також традиційні галузі промисловості: харчова, текстильна, швейна та взуттєва. Останнім часом місцева влада приділяє багато уваги розвитку автомобільного, авіаційного та суднового будування, хімічної та нафтохімічної промисловості, радіоелектроніки. Головними партнерами Індонезії із зовнішньої торгівлі є СІЛА, Японія, Німеччина та Сінгапур.
Панорама Джакарти - столиці Індонезії
Дуже важливе значення для країни має морський транспорт. Державні порти — Танджунгпріок, Сурабая, Балікпапан, Уджунгпан, Палембанг — обслуговують потреби місцевого населення й здійснюють зв’язок Індонезії з багатьма країнами світу. Непогано розвинутий у державі також залізничний та автомобільний транспорти.
У 70—80-х рр. минулого століття країна інвестувала великі кошти в освітню сферу. Нині тільки 10% індонезійців віком від 10 років не мають початкової освіти й залишаються неписьменними. Ті учні, які бажають продовжити навчання в повній середній школі, повинні скласти відповідні екзамени. А вищу освіту мають 16% місцевих жителів.
Центром індонезійської культури є острів Балі, який ще часто називають «островом тисячі храмів». Головними пам’ятками минулого вважаються так звані «королівські могили» (XI ст.) та «Слонова печера» зі статуєю слоноголового бога Ганеші (XII ст.).
Велику зацікавленість викликає також буддійське святилище на півдні острова Ява — Боробудцур («багато Будд»). Воно є унікальним свідченням розквіту середньовічного індонезійського мистецтва й найбільшим монументом Південної півкулі. Святилище збудоване близько 800 року і має вигляд гігантської кам’яної піраміди, складеної з 10 величезних сходинок. У Боробуддурі існує 1 460 рельєфів, що розповідають про життя Будди, та 504 статуї цього божества. Величезний храмовий комплекс відтворює легендарну гору Меру з давньоіндійської міфології. За легендою, на її вершині тримається весь Всесвіт.
А в Прамбанані існує величний індуїстський храмовий комплекс Лара Джонгранг (IX—X ст.). Він включає три великі храми, п’ять менших святилищ та численні каплиці.
храмовий комплекс Лара Джонгранг
На Яві розмістилася також столиця Індонезії — місто Джакарта. У XVII ст. тут була фортеця Батавія — адміністративний центр Нідерландської Ост-Індії. Джакарта є важливим транспортним вузлом країни, її головним культурним та науковим центром. У місті діють понад 100 вузів, у тому числі Університет Індонезії, багато наукових спілок, музеїв, бібліотек та архівів. Крім того, в Джакарті діють етнографічний парково-розважальний комплекс «Міні-Індонезія» (з храмами та фантастичним живим птаством під куполом із сітки), культурно-розважальний комплекс «Таман Ісмаїл Марзукі», виставковий комплекс та відкритий зоопарк Пунчак Сафарі.
Велике враження справляють також палац президента та палац мистецтв, канали, старі будівлі в «колоніальному стилі», мечеть «Істікляль» (одна з найбільших у Південно-Східній Азії). Саме у Джакарті в 60-х рр. були збудовані перші висотні споруди: готель «Індонезія», універмаг «Давнина», Центральний банк, будівлі кількох посольств.
Той, хто завітає до Індонезії, ніколи не відмовиться від пропозиції подивитися виставу знаменитого театру тіней (ваянг-куліту). Під час спектаклю людина, яка керує ляльками (даланг), пересуває своїх зроблених зі шкіри буйвола «артистів» (на них спрямовується світло) перед білим екраном. Таким чином, глядач бачить як самих ляльок, так і їхні тіні. Вистава, що є не тільки спектаклем, а й своєрідним ритуальним дійством, відбувається протягом усієї ночі. Найчастіше розігруються сюжети з індійських епосів «Рамаяна» та «Махабхарата».
Серед оригінальних місцевих театрів є також такі, де «виступають» об’ємні дерев’яні ляльки, актори в масках та без масок (в останньому живі люди імітують рухи маріонеток). А на Балі можна побачити давні ритуальні танці кечак («мавпа») та крис («кинджал»), які відтворюють двобій між відьмою та драконом.
Слонова печера в Індонезії
Індонезія наче перебуває в кількох часових вимірах: її великі міста є сучасними мегаполісами з розвиненою інфраструктурою, але водночас усе це співіснує також з доісторичними обрядами, ритуалами й племенами, яких майже не торкнулася цивілізація. Символом країни могла б стати рафлезія — найбільша квітка на Землі (близько метра в діаметрі). Бо Індонезія — то окремий світ, що справді нагадує величезний оберемок фантастичної зелені, прикрашений гігантською квіткою.